Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

до нього. Запала тиша, і він, вочевидь, подумав, що ми підемо. Але я по-ідіотськи подумала, що Антуанетта й Пірс мають досить задоволений вигляд, бо відчувають, що я не знаю його так добре, як їм хвалилася. Тож я спробувала довести їм, що знаю, як із ним поводитись. Я спитала:

— Може, поставимо платівку, Дж. П.?

Якусь мить у нього був такий вигляд, наче він збирався відмовити, а тоді відповів:

— А чом би й ні? Послухаймо, як говорить хтось інший, для різноманітності.

Він нічого не пропонував, просто пішов і поставив платівку. Ліг на диван і заплющив очі, як завжди, а Пірс і Антуанетта, очевидно, подумали, що це в нього така навмисна поза.

Почувся дуже високий вібруючий звук, і атмосфера стала напружена і якась аж задушлива; тобто до всього додалася ще й та музика. Пірс зробив собі на фізіономії якусь штучну посмішку, і Антуанетта мала підлаштуватися, вона не стала б хіхікати, то натягла її еквівалент — і я посміхнулася. Маю визнати. Пірс прочищав вуха мізинцем, схиляв голову і трусив нею щоразу, коли той інструмент (тоді я не знала його назви) вібрував. Антуанетта ледь не задихалася. Це було жахливо. Я розуміла, що він це може почути.

І почув. Побачив, як Пірс знову прочищає вуха. А Пірс і сам помітив, що його побачили, і зробив якусь мудровану усмішку, мовляв, не звертайте на нас увагу. Дж. П. підскочив і вимкнув програвач. Він запитав:

— Вам не подобається?

А Пірс:

— А що, треба, щоб мені подобалося?

Я сказала:

— Пірсе, це не смішно.

Пірс не зупинився:

— Ну я ж не заважав, ні? А нам це має подобатися?

Дж. П. відповів:

— Забирайтесь геть.

Антуанетта сказала:

— Боюся, що я весь час думаю про Бічема.[21] Як він говорив, що в клавесина такий звук, ніби два скелети злягаються на олов’яному даху.

Дж. П. відказав (обличчя в нього стало жахливе, він може виглядати по-диявольськи):

— По-перше, я в захваті, що вам так подобається Бічем. Пихатий хитрожопий диригентик, який став в опозицію до всього творчого, сучасного йому. По-друге, якщо ви не можете відрізнити це від клавесина, Боже вам поможи. По-третє (до Пірса), я вважаю, що ви найбільш самовпевнене молоде ледащо, яке я бачив протягом багатьох років, а ви (мені) — це що, ваші друзі?

Я стояла там, не в змозі розкрити рота, він мене розлютив, вони мене розлютили, але все одно я в десять разів більше була присоромлена, ніж сердита.

Пірс знизав плечима. Антуанетта здавалася враженою, проте в чомусь їй, схоже, це було цікаво, лярві такій, а я стояла вся червона. Я знову червонію, коли про це згадую (і про те, що сталося пізніше, — як він міг?).

— Не беріть так близько до серця, — сказав Пірс. — Це ж просто платівка.

Мабуть, він розлютився, адже напевно знав, що таке казати нерозумно.

— Ви гадаєте, що це просто платівка, — озвався Дж. П. — Так? Просто платівка? А ти, як тітка цієї маленької сучки, — ти гадаєш, що Рембрандтові було трохи нудно малювати? Ви думаєте, що Бах хіхікав і робив міни, коли це писав? Так?

Пірс аж здувся, вигляд у нього був майже переляканий.

— Ну, ТАК? — кричав Дж. П.

Він був страшний. І в хорошому, і в поганому розумінні слова. Він був жахливий, бо почав оце все і мав серйозний намір продовжувати в тому самому дусі. І дивовижно страшний, бо пристрасть, хоч би й у такому вигляді, не часто можна побачити. Я виросла серед людей, які намагалися приховувати свої сильні емоції. А він був живий. Наче оголений. І трусився від гніву.

Пірс вимовив:

— Ну ми ж молодші… — це прозвучало жалюгідно, слабко. Він показав своє справжнє обличчя.

— Господи Ісусе! — вигукнув Дж. П. — І це студенти-художники. Студенти-ХУДОЖНИКИ.

Що він сказав далі, я тут не напишу. Навіть Антуанетта, схоже, була в шоці.

Ми просто розвернулися й пішли. Коли ми вийшли на сходи, двері майстерні хряснули. Я прошипіла: «Щоб тебе…» — Пірсові внизу і виштовхала їх надвір. «Люба моя, він тебе вб’є», — сказала Антуанетта. Я зачинила двері і почекала. За якусь мить я знову почула музику. Піднялася сходами і повільно прочинила двері. Може, він і почув, не знаю, але не підвівся і не сів на табуретку, доки музика не скінчилася. Він запитав:

— Чого тобі, Мірандо?

— Я хочу вибачитися. І щоб ви теж вибачилися.

Він пішов і став дивитися у вікно. Я додала:

— Я розумію, що зробила дурницю, може, я й маленька, але ніяк не сучка.

Він сказав:

— А ти постарайся. — Гадаю, він не мав на увазі «постарайся бути сучкою».

Я продовжувала:

— Ви ж могли нам одразу сказати, щоб ми пішли, ми б зрозуміли.

Запала тиша. Він розвернувся і поглянув на мене через усю майстерню. Я сказала:

— Вибачте, будь ласка, мені дуже шкода.

Він мені:

— Іди додому. Ми удвох у ліжко не ляжемо.

Коли я встала, він додав:

— Я радий, що ти повернулася. Це було дуже порядно з твого боку. Це по-твоєму.

Я пішла вниз, і тут він мене наздогнав.

— Я не хочу з тобою в ліжко, я говорю про саму ситуацію. Не про нас. Розумієш?

Я відповіла, що, звичайно, розумію.

І пішла далі вниз. Як жінка. Бажаючи дати йому відчути, що я образилася.

Коли я вже відчинила двері внизу, він сказав:

— Я розійшовся, — напевне, він побачив, що я не зрозуміла, бо додав: — Випив.

І ще:

— Я тобі зателефоную.

Так він і зробив і повів мене на концерт слухати, як росіяни грають Шостаковича. І був просто-таки славний. От власне славний. Хоча так і не перепросив.

26 жовтня

Я йому не довіряю. Він купив цей будинок. Якщо він мене відпустить, то буде змушений мені довіритись. Або ж продати його і зникнути, доки я зможу (чи змогла б) піти в поліцію. І те, і те на нього не схоже.

Це страшенно гнітить. Мені просто необхідно вірити, що він дотримає слова.

Він витрачає на мене страшенні фунти. Мабуть, уже з двісті. Яку завгодно книжку, платівку, одяг. Він має всі мої розміри. Я малюю те, що треба, змішую потрібні кольори, показую йому. Він навіть купує мені всю білизну. Я