Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

К. Вона щось таке, що робить усе навколо теж кривим. Не можу пояснити. Так, ніби більше ніхто, крім неї, не може бути нормальним. Я хочу сказати, вона не скаржиться прямо. Просто так дивиться, і треба бути страшенно обережним. Приміром, ну от, скажімо, я не підготувався звечора і потім зранку ледве встиг на автобус, мусив бігти як на пожежу, і можна закластися, що тітка Енні скаже: будь радий, що можеш бігати! А Мейбл нічого не скаже. Тільки гляне.

М. Які недобрі!

К. Тобі годилося б уважно подумати над тим, що ти кажеш.

М. Або уважно ставитись — або добре подумати.

К. Це я і хочу сказати.

М. А чому ти не втік? Не переїхав на квартиру?

К. Я колись думав про те.

М. Бо вони — дві жінки, в яких нікого немає, а ти поводився як джентльмен.

К. Як йолоп, скоріше. (Такі зворушливі спроби говорити цинічно.)

М. А тепер вони в Австралії принижують інших родичів.

К. Напевне.

М. Вони пишуть тобі?

К. Так. Але Мейбл не пише.

М. Почитаєш мені колись, що в тих листах?

К. Навіщо?

М. Мені цікаво.

К. (внутрішньо широко всміхається.) Мені один зранку прийшов. У мене десь є. (Ми довго сперечалися, але врешті він дістав його з кишені.) Вони дурні.

М. Нехай. Прочитай його мені. Весь.

Він сів коло дверей, а я плела, плела, плела — слово в слово я той лист не запам’ятала, але було щось таке:

«Любий Фреде…

— Так вона мене називає, — сказав він, — їй не подобається ім’я Фердинанд, — і зашарівся.

Дуже раді отримати твого листа, і, як я писала в попередньому листі, це твої гроші, Бог був дуже прихильний до тебе, і не заносься перед лицем Його доброти, і я була б рада, коли б ти не пішов на це, твій дядько Стив каже, що від маєтків більше мороки, ніж вони того варті. Я помітила, що ти не відповів на моє запитання щодо прибиральниці. Я знаю, що таке чоловіки, і просто нагадую, що чистота — це вже майже святість. Я не маю права, і ти був дуже щедрий, Фреде, дядько Стив, хлопці і Ґерті не розуміють, чому ти не поїхав з нами, Ґерт тільки сказала сьогодні вранці, що тобі слід було б бути тут, твоє місце — з нами, але не думай, що ми тобі не вдячні. Маю надію, Господь пробачить мені, але ти мав би багато вражень, а Мейбл так засмагла тут, ти б її не впізнав, тут дуже мило, тільки пил мені не подобається. Усе брудниться, і вони живуть не так, як ми вдома, і англійською говорять більше як американці (навіть дядько Стив), ніж як ми. Я спокійно повернуся на Блекстоун- роуд, тільки хвилююся за сирість і бруд, сподіваюся, ти зробив, як я просила, провітрив усі кімнати й білизну і найняв хорошу прибиральницю, як я тобі казала, і маю надію, для себе теж.

Фреде, я боюся, що з оцими всіма грошима ти втратиш голову, зараз є багато розумних нечесних людей…

— Це вона про жінок, — відзначив він.

…у наші дні. Я виховала тебе як могла, а якщо ти зробиш щось не так, то це все одно що це зроблю я. Я цього Мейбл показувати не буду, бо їй не сподобається. Я знаю, що ти уже вийшов із того віку…

— Тобто старший за двадцять один рік, — пояснив К.

…але я хвилююся за тебе через оте все, що сталося.

— Це вона хоче сказати, що я сирота.

Нам сподобався Мельбурн, це велике місто. Наступного тижня поїдемо в Брисбен до Боба та його дружини. Вона написала приємного листа. Вони зустрінуть нас на вокзалі. Вітання від дядька Стива, Ґерті і дітей. А також від Мейбл і твоєї люблячої тітоньки…»

— Далі вона каже, що за гроші мені не треба хвилюватися, їх вистачає. Тоді знову про те, щоб я найняв прибиральницю, і каже, що молоді зараз прибирають погано.

(Довга пауза.)

М. Як тобі, милий лист?

К. Вона так завжди пише.

М. Від такого нудить просто.

К. У неї ніколи не було справжньої освіти.

М. Не в мові річ. У неї душа противна.

К. Вона мене взяла до себе.

М. Звичайно. Спочатку взяла до себе, а тепер тобі голову морочить. Зробила з тебе повного дурня.

К. Красно дякую.

М. Але ж правда!

К. Так, ти, як завжди, права.

М. Не кажи цього знов! (Я відклала спиці й заплющила очі.)

К. Вона ніколи й близько так мною не командувала, як ти.

М. Я не командую. Я намагаюся тебе навчити.

К. Ти мене вчиш зневажати її і думати, як ти. А скоро ти підеш, і в мене нікого не залишиться.

М. А тепер ти себе жалієш.

К. Ти не розумієш однієї речі. Така людина, як ти, може зайти до кімнати і все зрозуміти, говорити з ким завгодно, ти все розумієш, але коли…

М. Замовкни, чесне слово. Ти й без ниття огидний.

Я відклала плетиво. Коли я роззирнулася, то побачила, що він стоїть із відкритим ротом, намагається щось сказати. Я розуміла, що його образила, що він на це заслужив, але така річ. Я його образила. Він так засмутився. І я згадала, що він водив мене в сад. Я відчула себе негідницею.

Я підійшла до нього, перепросила, простягла йому руку, але він її не потис. Чудасія, у нього і справді є своєрідна гідність, він справді образився (мабуть, річ була в цьому) і демонстрував це. Тож я взяла його за руку і посадила назад. Сказала:

— Зараз розповім тобі казку. Жило собі… — і він гірко, з мукою подивився в підлогу, — жило собі жахливе, потворне страховисько, яке спіймало принцесу і посадило її в темницю