SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Він повільно простягнув руку до хлопчика на столі, його пальці тремтіли. Здавалося, ще мить — і він погодиться. 

Але тут він зупинився. Його рука завмерла в повітрі. Він подивився на хлопчика, на його налякані, довірливі очі, а потім його погляд (Ліра відчувала це) звернувся кудись усередину, до того нового, що встигло зародитися в ньому за час їхньої подорожі. До спогадів про Ліру. Про її тепло. Про її віру в нього. Про її обіцянку бути поруч. Про її слова: «Я завжди бачитиму тебе, Сарне. Того, ким ти є насправді». 

«Ні…» — прошепотів він, і його голос був ледь чутний, але в ньому бриніла така сила, така несподівана твердість, що Ліра затамувала подих. 

Він повільно відвів руку від хлопчика. 

«Це… це не я, — сказав він, дивлячись на своє минуле втілення. — Він… він частина мене, так. Та частина, яка пам'ятає світло. Але… він не знає того, що знаю я. Він не пройшов крізь попіл. Він не… він не зустрів її». 

Він підняв голову, звертаючись до невидимого Голосу Вежі. 

«Я не хочу забуття, — його голос міцнішав з кожним словом. — Я не хочу стирати свій біль, тому що він… він зробив мене тим, ким я є. Тим, кого… вона змогла побачити. Я не хочу повертатися до того хлопчика. Я хочу… я хочу стати Сарном. Новим Сарном. Тим, хто пам'ятає і біль, і світло. Тим, хто навчився знову відчувати. Тим, хто… хто може кохати. І захищати». 

Він зробив крок назад від столу. 

«Моє минуле… воно частина мене. Зрада матері… вона завжди буде зі мною. Але я… я обираю не ховатися від нього. Я обираю… жити. Жити далі. З цим болем. З цією пам'яттю. І… з нею. З Лірою». 

Він випростався, і в його постаті більше не було колишньої згорбленості. Була якась нова, спокійна сила. 

«Я не хочу тікати від своєї долі, хоч би якою вона була, — сказав він твердо. — Я обираю зустріти її. І я обираю… створити нову». 

У ту мить, коли він вимовив ці слова, видіння здригнулося і розсипалося, як уламки розбитого дзеркала. Ліра знову опинилася на плато перед Вежею. 

Сарн стояв у сяючій арці, але він був іншим. Він стояв прямо, його плечі були розправлені. Каптур упав з його голови, і Ліра вперше чітко побачила його обличчя — те саме, зі шляхетним носом з горбинкою, з густими темними бровами, але тепер воно не було спотворене болем чи відчаєм. Його карі очі — ясні, глибокі — дивилися на неї з такою теплотою, з такою ніжністю, з таким… коханням, що в Ліри перехопило подих. 

І попіл… попіл на його шкірі, на його волоссі… він зник. Його шкіра набула здорового, людського відтінку, волосся стало блискучим, живим. Він все ще був блідий, але це була блідість людини, а не привида. Він стояв перед нею — просто Сарн. Людина. Цілий. 

Він зробив крок до неї з арки і посміхнувся — справжньою, відкритою, трохи збентеженою, але такою щасливою посмішкою. 

— Ліро, — сказав він, і його голос звучав чисто й сильно, без сліду колишньої хрипкості. — Здається… я знайшов себе. Точніше… ми знайшли. Разом. 

Випробування було пройдено. І Сарн… Сарн повернувся.