SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 15. Відлуння вибору.

Ліра зажмурилася від цього різкого переходу, а коли знову розплющила очі, вона знову стояла на холодному, чорному плато. Сарн був поруч, його рука все ще міцно стискала її долоню. Він дивився на неї з такою тривогою, з таким глибоким занепокоєнням, що в неї перехопило подих. 

— Ліро! — його голос був сповнений емоцій, він більше не намагався їх приховувати. — Що з тобою?! Ти… ти кричала… і плакала… Ти дивилася кудись… і ніби… прощалася… Мені було так страшно за тебе! 

Ліра глибоко вдихнула, її тіло все ще тремтіло від пережитого. Вона подивилася на нього — на його справжнє, стривожене обличчя, на його карі очі, сповнені непідробної турботи, — і слабка, але така щира усмішка торкнулася її губ. 

— Я… я в порядку, Сарне, — сказала вона, її голос був слабким, але спокійним. — Вежа… вона показувала мені… вибір. Вона перевіряла моє серце. Мою… вірність. 

 

Вона не стала пояснювати, який саме вибір їй довелося зробити. Але він, здавалося, зрозумів усе без слів. Він лише міцніше стиснув її руку. 

  

І тієї ж миті гладка, осяйна поверхня Вежі перед ними знову здригнулася. Повільно, беззвучно, в ній почала утворюватися висока, сяюча арка — прохід у саме серце таємниці. Вежа прийняла її вибір. 

  

Ліра поглянула на Сарна. 

  

— Здається… я пройшла, — промовила вона. — Тепер… твоя черга? 

  

Він кивнув, його погляд був сповнений нової, похмурої рішучості. Він знав, що його випробування буде не легшим. Але він був готовий. Бо він більше не був сам. 

  

Щойно Ліра вимовила ці слова, як сяюча арка, що виникла у стіні Вежі, почала пульсувати ще яскравіше, а низький гул, що йшов від споруди, посилився, ставши майже відчутним на дотик. Ліра відчула, як її злегка відштовхує назад невидима сила, а Сарна, навпаки, немов м'яко, але наполегливо тягне вперед, до цього світного проходу. 

  

— Здається… Вежа кличе мене, — промовив Сарн. Його голос був спокійний, але в карих очах, звернених до Ліри, читалося і передчуття неминучого, і якийсь глухий, задавнений біль. Він знав, що його випробування буде пов'язане з його найстрашнішим минулим. 

  

— Я буду тут, Сарне, — сказала Ліра, її голос тремтів від хвилювання за нього. Вона хотіла взяти його за руку, але щось її зупинило. Це був його шлях. Його вибір. — Я чекатиму на тебе. Хоч би що трапилося. 

  

Він повільно кивнув, його погляд на мить затримався на її обличчі, немов намагаючись закарбувати її образ, її підтримку, перш ніж ступити в невідомість. А потім він обернувся і рішуче увійшов у сяючу арку. 

  

Щойно його постать зникла в сліпучому світлі, Ліру знову охопило видіння — але цього разу вона була не учасницею, а стороннім спостерігачем, невидимим свідком випробування Сарна. Вона бачила його — або того, ким він був колись, до попелу, до відчаю — молодого, майже хлопчика, з наляканими, але сповненими надії очима. 

  

Він лежав на холодному металевому столі в стерильно-білій кімнаті, що пахла ліками та страхом. Яскраве світло безжально било в очі. Навколо столу — безликі постаті в білих халатах, їхні обличчя приховані масками, але в їхніх рухах, у блиску інструментів у руках відчувалася холодна, діловита жорстокість. Він був наляканий, він тремтів, але він ще вірив… вірив, що йому допоможуть, що його врятують від тієї дивної хвороби, яка почала пожирати його зсередини, перетворюючи його тіло на щось чуже, пов'язане з попелом. 

  

І поруч із ним… вона. Його мати. Її обличчя було спотворене страхом, але не за нього — за себе. В її очах Ліра бачила не любов, а жах перед тим, на що перетворюється її син, і… корисливість? Розрахунок? 

  

«Він — унікум, — говорив один із лікарів, його голос був сухим, як шелест піску. — Його мутація… вона безцінна. Ми можемо контролювати… можемо використовувати… Але він небезпечний. Надто нестабільний. Простіше… витягти те, що нам потрібно… і… позбутися носія». 

  

І її відповідь. Тихий, зрадницький шепіт, який Ліра почула так виразно, ніби він пролунав поруч із нею: «Робіть… що повинні. Тільки… щоб ніхто не дізнався… І… моя частка…» 

  

Біль. Не фізичний — його він майже не відчував крізь пелену жаху та відчаю — а душевний. Біль від зради найріднішої людини. Він був таким нестерпним, таким всепоглинаючим, що, здавалося, саме небо впало на нього, ховаючи під своїми уламками все, у що він вірив, усе, що любив. 

  

А потім — втеча. Паніка. Темні коридори. Крики людей, що перетворюються на попіл. І він — один. Зовсім один у цьому світі, що руйнувався, з цим прокляттям усередині, з цією незагойною раною в серці. 

  

Ліра дивилася на це, і її власне серце розривалося від співчуття та люті. Вона хотіла закричати, кинутися на цих бездушних лікарів, на цю жахливу матір, але вона була лише безтілесним спостерігачем. 

  

Але видіння Сарна на цьому не скінчилося. Картина змінилася. Тепер він, уже теперішній, стояв посеред тієї ж стерильної кімнати, але лікарі та його мати були немов заморожені, застиглі тіні минулого. А перед ним, на тому ж металевому столі, лежав… він сам. Хлопчик. Сарн із минулого, довірливий, наляканий, ще не зломлений. 

  

І Голос Вежі, могутній і безпристрасний, пролунав у його свідомості (і у свідомості Ліри): 

«Ось він, твій вибір, Той, Хто Шукає Себе. Ти можеш повернутися. Ми можемо стерти твій біль. Твою пам'ять про зраду. Твої роки поневірянь. Ти знову станеш ним — тим хлопчиком. Невинним. Таким, що не знає попелу. Таким, що не знає втрат. Ми даруємо тобі забуття і спокій. Хіба це не те, чого ти так відчайдушно шукав — повернути себе?» 

  

Сарн (теперішній) дивився на своє минуле «я», і Ліра бачила, яка буря вирує в його душі. Спокуса була неймовірною. Стерти все. Забути. Знову стати тим, ким він був до того, як світ завалився. Перестати відчувати цей нескінченний біль, цю вічну зиму в серці. Це було майже як… смерть. Але така бажана. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍