Юлія Вестор - Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор

Умова

        Загнати його до лікарні не в моїх силах. Але на навчанні чула, що робота з психологом, відкриття тої скриньки Пандори, що носить всередині, може позбавляти від багатьох симптомів. Й від шуму у вухах також. Хоча, звісно, не впевнена, бо ж він цим страждає давно вже. Але якщо інших інструментів не маю, то треба випробовувати.

— Ти можеш залишитися сьогодні зі мною лише за однієї умови. І це не обговорюється.

— Якої?

— Розкажеш детально і послідовно про той день, коли отримав поранення.

— Я не хочу про це говорити, — рішуче заперечує Андрій.

        А я вкотре згадую правила бою, а саме восьме правило "Про війну говорити важко". Справжня війна — то геть не пригода і не романтика, це не кіно по телевізору. Війна реальна — це смерть, кров, страх, постійна загроза життю. Вона змінює все. Розділяє життя на окремі фрагменти: до, після, а між ними проклята Війна, з якої більшості вояків так важко повернутися. Настільки важко, що геть не у кожного, хто вижив фізично, буде це Після. От і мій коханий живе Війною. Між До і Після.  Там, де я не була і не буду ніколи. Але я точно розумію, що без допомоги фахівця чи чистки нервової системи не  зрушити йому з місця. А чистка — то найпростіший прийом, без спецтехнік. Я маю з ним спробувати. До фахівця ж він не піде, та й часу немає. Моє повне прийняття, підтримка і любов буде з ним потім, коли відпустить той біль. Коли разом будемо будувати нове тепле майбутнє. А хіба воно буде, якщо він не повернеться?

— А я не хочу, щоб ти звідти в мішку вернувся! Або говориш, або вихід там, — вказую на передпокій. І втікаю до спальні, втискаючись обличчям в подушку, бо я ж не залізна, і очі вже мокрі.

           Андрій йде слідом, сідає поруч.

— Мила, не плач! Ну, будь ласка…Чи ти хочеш, щоб я тут плакав з тобою?

        В таке я звісно не вірю, жартує, мабуть. Просто сміятися зараз ніхто з нас не здатен.

— Хочу, щоб ти говорив зі мною! Говори або забирайся геть!

—  Не можу від тебе піти.

— Говори! — витираю очі і влаштовуюсь під стіною на ліжку. 

— Мила, дай мені час, — просить чоловік, — я в найближчий кіоск за мінералкою збігаю.

        Він швидко йде, схопивши ключі з гачка. А я йду на кухню по заспокійливе, бо в такому стані я сама не зможу йому допомогти. 

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot