Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Мені нічого не болить. Я не поранився?

— За тобою доглянули.

— Що це за місце?

— Місто поетів. Покинуте понад сторіччя тому. А за тою горою знаходяться Гробниці часу.

— А штурмові катери Вигнанців, які мене переслідували?

— Поруч сів один із них. Екіпаж прийняв на себе Князь болю. Інші два приземлилися трохи далі.

— Хто такий Князь болю?

— Ходімо, — відказала Монета. Мертве місто закінчувалося пустелею. Вітер ганяв дрібний пісок по мармурових плитах, наполовину захованих під дюнами. На заході виднівся спусковий апарат Вигнанців із розкритими діафрагмами вхідних люків. Поруч на поваленій колоні стояв термокуб, що вже припрошував до гарячої кави і свіжих булочок. Вони поїли і попили мовчки.

А Кассад усе пригадував старі легенди про Гіперіон.

— Князь болю — це Ктир? — нарешті спитав він.

— Звісно.

— То ти… тутешня?.. Із Міста поетів?

Монета всміхнулася і повільно мотнула головою.

Кассад допив свою каву і поставив назад філіжанку. Його не відпускало відчуття, нібито він і досі спить, а все навколо — це надпотужна симуляція, сильніша від усіх інших, в яких йому доводилося брати участь. От тільки кава мала приємний гіркий смак і сонячне світло гріло обличчя та руки.

— Ходімо, Кассаде, — гукнула його Монета.

Вони йшли навпростець холодними пісками. Кассад зловив себе на тому, що постійно позирає в небо, звідки їх міг дістати промінь-ланцет із факельника Вигнанців, який перебував на орбіті Гіперіона… коли раптом з абсолютною впевненістю відчув, що цього не станеться.

У долині розкинулися Гробниці часу. Тьмяно мрів низький обеліск. Кам’яний сфінкс, здавалося, всотував світло. Складна споруда із перекручених пілонів відкидала тінь сама на себе. На тлі досвітнього сонця проступали обриси інших гробниць. У кожній із них були двері, і ці двері стояли розчиненими. Кассад знав, що їх такими знайшли першовідкривачі. Вже тоді ці могили виявилися порожніми. Понад три сторіччя пошуків на потаємні камери, поховання, склепи і проходи виявилися марними.

— Далі не можна, — попередила Монета, щойно вони наблизилися до бескиду у війсті долини. — Хроноприпливи сьогодні сильні.

Тактичний імплант Кассада мовчав. Комлогу він не мав. Він порпався у своїй пам’яті.

— Маєш на увазі антиентропійні поля навколо Гробниць часу?

— Так.

— Це древні гробниці. І антиентропійні поля вберігають їх від старіння.

— Ні, — заперечила дівчина. — Хроноприпливи рухають їх назад у часі.

— Назад у часі… — тупо повторив за нею полковник.

— Поглянь.

Із серпанкової мли та несподіваного курного смерчика вохряного піску виринуло оманливе дерево-мара, мерехтливий сталевий терник. Ним неначе заросла вся долина, а його остюки підносилися на двохсотметрову висоту, де рівнялися з маківками гір. Гілля дерева погойдувалося, розчинялося перед очима і перебудовувалося, ніби кепсько відлагоджена голограма. На п’ятиметрових шипах витанцьовували сонячні зайчики. Щонайменш два десятки гілок були завішані настромленими на терновиння трупами чоловіків та жінок, абсолютно голих людей і Вигнанців. Решту віття прикрашали інші тіла. Не завжди людські.

На якусь мить піщана буря огорнула це видиво, а коли вітер ущух, від нього не лишилося і сліду.

— Ходімо, — проказала Монета.

Кассад рушив за нею в обхід хроноприпливу, оминаючи його наступи та круговерті антиентропійних полів, геть наче діти, що граються із прибоєм на широкому березі океану. Хвилі часових збурень відчувалися немов напади дежавю, що пронизували кожну клітинку тіла.

Перед самісіньким спуском у долину, де гори відкривалися дюнам та переходили в низькі узвишшя, які вели до Міста поетів, Монета торкнулася голубого сланцевого схилу, і в скелі прочинилися двері до присадкуватого довгого приміщення в надрах породи.

— То це ти тут мешкаєш? — спитав Кассад і одразу помітив, що приміщення абсолютно нежитлове. Його кам’яні стіни могли похвалитися тільки поличками та якимись заповненими нішами.

— Треба підготуватися, — прошепотіла Монета, й освітлення всередині набуло золотавого відтінку. Довгий стелаж опустив свій крам, а зі стелі замість люстерка сковзнула тонка дзеркальна завіса із полімерного матеріалу.

Бездіяльно, наче вві сні, Кассад спостерігав за тим, як Монета повністю роздяглася, спочатку сама, а потім стягнула одяг і з полковника. Тепер їхня нагота анітрохи не здавалася еротичною — радше скидалася на якийсь обряд.

— Багато років ти приходиш до мене, коли я сплю, — промовив Кассад.

— Так. У твоєму минулому. У моєму майбутньому. Вибухова хвиля від подій шириться часом, немов брижі по воді.

Чоловік тільки кліпнув очима, коли вона здійняла золоту різку-ферулу і торкнулася нею його грудей. Він відчув легкий поштовх, і його тіло стало дзеркальним, а голова й обличчя перетворилися на безликий овал, що вигравав усіма відтінками барв і поверхонь кімнати. За якусь секунду Монета приєдналася до нього, вбравшись у водограй відображень, що текли наче вода живим сріблом та хромом. І в кожній округлості, кожному мускулі її тіла Кассад бачив власне віддзеркалення. Світло потрапляло в пастку Монетиних персів, його проміння заломлювалося, і пипки здіймалися двома дрібними сплесками над гладінню озерної води. Полковник полинув ув обійми дівчини та відчув, як єдиним назмагнетизованим потоком вони обоє злилися всуціль. У спільному полі він торкнувся її тіла.

— За містом на тебе чекають вороги, — шепнула дівчина. Її хромованим обличчям бігло світло.

— Вороги?

— Вигнанці. Ті, що загнали тебе сюди.

Кассад похитав головою, помітивши, що його відображення робить те саме.

— Тепер це не має значення.

— Ні, має, — шепотіла далі Монета. — Ворог завжди має значення. Мусиш взяти зброю до рук.

— Яку? — Не встигло слово злетіти з вуст Кассада, як він помітив, що Монета торкається його якоюсь бронзовою сферою — тьмяним голубим тороїдом. І його видозмінене тіло негайно відгукнулося, геть як війська реагують на команду в імплантатах основного каналу зв’язку. Полковник відчув, що в ньому бринить жага крові і наповнює силою руки-ноги.

— Гайда. — Монета знову прямувала у відкриту пустелю. Сонячне світло здавалося якимсь тугим і поляризованим. Кассадові увижалося, ніби вони линуть над дюнами, як ото лине якась рідина білим мармуром. Мертві вулиці. У західному передмісті, окрай розбитої руїни будівлі, і досі прикрашеної карбованим архітравом Амфітеатру поетів, на них щось чекало.

Якусь мить Кассадові приверзлося, що це інша людина, виряджена у хромовий силовий панцир, як і вони з Монетою. Але так було тільки якусь мить. Адже в цій конкретній конструкції з хрому, гальванізованого живим сріблом, насправді не було нічого людського. Кассад ніби вві сні розгледів чотири руки, висувні пальці-леза, вищирені терновинням горлянку, чоло, зап’ястки, коліна і тіло. От тільки втримати погляд пари тисячогранних очей, що горіли червоним полум’ям, в якому блякло денне світло і кривавими тінями спливало місто, здавалося неможливим.

«Ктир», — подумав Кассад.

— Князь болю, — зашепотіла Монета.

Істота розвернулася і повела їх геть із мертвого міста.