Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

На місці Вигнанців Кассад готувався би до оборони в точно такий самий спосіб. Два штурмові катери сіли менш ніж у півкілометрі один від одного, ладні прикрити навзаєм круговим огнем з усіх гармат, випромінювачів, ракетних установок на всі триста шістдесят градусів. Підрозділи їхніх сухопутних військ саме рили капоніри в сотні метрів од космічних суден, а ще Кассад помітив щонайменш два замасковані ЕМ-танки, чиї зчетверені випромінювачі та пускові установки цілковито прострілювали розлогі і порожні узвишшя між Містом поетів та катерами. Із зором полковника відбулися зміни, тепер йому добре було видно захисні поля кораблів, що накладалися одне на одне, немов стрічки жовтого серпанку, а ще поклад миготливих червоних вогників — детектори руху і протипіхотні міни.

Чоловік кліпнув очима, намагаючись уторопати, що було негаразд із тим, що він бачив. Аж раптом збагнув — якщо забути про густину світла та підсилене відчуття силових полів, не рухалося абсолютно нічого. Вояки Вигнанців, навіть ті, котрі перебували на різних стадіях якогось руху, застигли, ніби іграшкові солдатики, якими він грався хлопчиком ще в кишлах Тарсісу. Так, ЕМ-танки були окопані на своїх замаскованих позиціях, але Кассад помітив, що антени їхніх РЛС виявлення та супроводу цілей (які він розрізняв у вигляді концентричних фіолетових дуг) не рухалися. Полковник задер голову і побачив у небі величенького птаха, завмерлого, ніби вхоплена у бурштин комаха. Проминаючи хмарку піску, здійняту вітром, чоловік простягнув хромовану руку і збив спіраль цього аерозолю на землю.

Перед ними Ктир як ніде й нічого крокував червоним лабіринтом сенсорних мін, гряділю голубих розтяжок, пірнав під фіолетові імпульси сканерів автоматичного вогню, минав жовті захисні поля і зелені стіни захисного звукового периметру, поки не ввійшов у тінь штурмового катера. Монета і Кассад проскочили за ним.

«Невже це можливо?» — Кассад збагнув, що питання він поставив поки що не телепатично, але якимсь чином у значно мудрованіший спосіб, якщо порівнювати з імплант-комунікаторами.

«Він управляє часом».

«Князь болю?»

«Звісно».

«Навіщо ми тут?»

Монета махнула вбік нерухомих Вигнанців:

«Це твої вороги».

Нарешті Кассад відчув, що ніби прокидається від затяжного сну. Все відбувалося направду. Очі солдатів-Вигнанців, що жодного разу не моргнули за його шоломом, були справжніми. Штурмовий катер Вигнанців, що ніби надгробок височів ліворуч, був справжнім.

Федман Кассад усвідомив: він міг усіх їх убити. Спецуру, екіпажі катерів — геть усіх, — а вони би нічого йому так і не заподіяли. Він знав, що час не спинився. Принаймні не більше, ніж коли зореліт вмикає рушій Гокінга. Йшлося про різницю у відносних швидкостях. Якщо пташині над головою вволю дати хвилин чи годин, то вона могла б і закінчити свій один помах крилами. Вигнанець навпроти міг би нарешті кліпнути очима, якби Кассадові вистачило терпцю. А тим часом вони з Монетою та Ктирем повбивали би всіх до ноги, і Вигнанці би навіть узагалі не зрозуміли, що відбувся якийсь напад.

Це несправедливо, збагнув Кассад. Це неправильно. Це надзвичайно грубе порушення Нового бусидо, яке на свій лад було гіршим від безглуздого вбивства цивільних. Адже честь полягає в тому, що бій відбувається між рівними супротивниками. І він уже зібрався повідомити про це Монету, коли вона проказала / подумала:

«Дивись!»

Час як стій вибухнув звуком, схожим на те, як повітря виривається із герметичного шлюзу. Пташина знову ширяла і кружляла над головою. Пустельний легіт кидав пісок на статичні заряди захисного поля. Спецпризначенець Вигнанців підвівся з коліна, побачив Ктиря з двома людськими постатями і щось прокричав у тактичну рацію, здіймаючи свою енергетичну зброю.

Здавалося, Ктир і не поворухнувся: в очах Кассада він просто покинув існувати в одній точці і виник в іншій. Вигнанець скрикнув удруге, тепер різкіше, і не ймучи собі віри, поглянув униз на руку Ктиря, гостролезі пальці якої стискали людське серце. Очі чоловіка широко розплющилися, він роззявив рота, ніби зібрався щось проказати, і звалився в пісок.

Кассад глянув праворуч і побачив, що стоїть віч-на-віч із закутим у броню Вигнанцем. Солдат незграбно піднімав зброю. Полковник змахнув рукою, відчув, як задзижчало хромоване силове поле, і зрозумів, що він ребром долоні розітнув панцир супротивника, його шолом і карк. Голова Вигнанця покотилася попід ноги.

Стрибнувши у мілку траншею, Кассад запримітив, що у його напрямку розвертаються кілька військовиків. Але часовий вивих усе одно ніяк не минав — якусь секунду його супротивники рухалися ніби в дуже вповільненому кіно, а вже наступної миті рипнулися, немов у пошкодженому голофільмі, до чотирьох п’ятих нормальної швидкості. Проте зрівнятися з Кассадом аж ніяк не могли. Куди й поділися всі роздуми про Нове бусидо. Перед ним стояли варвари, котрі зазіхали на його життя. Одному полковник перебив хребет, відступив убік, пробив застиглим хромом пальців нагрудник іншого, розчавив гортань третьому, ухилився від уповільненого кинджала та вибив душу із тіла його власника. Полковник вистрибнув із окопу.

«Кассаде!»

Кассад припав до землі, коли до його плеча підкрався лазерний промінь, пропаливши собі шлях у повітрі, ніби повільний рубіновий гніт. Під вухом щось затріскотіло. Потягнуло озоном. «Це неможливо! Я втік від лазера!» Він схопив камінь і пожбурив його у Вигнанця, який щойно задіяв пекельний батіг найближчого танка. Пролунав звуковий виляск, і стрільця вибуховою хвилею скинуло із машини. Полковник стягнув із тактичного жилета на трупі плазмову гранату, підскочив до люка у танку, а коли вгору бухнув огненний гейзер заввишки із ніс штурмового катера, він був аж ген у тридцятьох метрах від місця подій.

В оці бурі Кассад призупинився і побачив, що Монета і собі тепер стала епіцентром бойовища. Кров її заливала, та не лишалася на тілі, збігаючи, ніби олія по воді, райдужними переливами по підборіддю, плечах, персах і животі. Вона глянула на нього через усе поле битви, і Кассад собі теж відчув новий приплив хижості.

Позаду неї Ктир повільно рухався через цей хаос, довільно обираючи жертви свого жнивування. Полковник спостерігав, як істота то зникала, то з’являлася, та второпав, що вони з Монетою для Князя болю настільки ж забарні, як і Вигнанці для самого Кассада.

Час знову понісся вистрибом, скакнувши до чотирьох п’ятих нормальної швидкості. Десантна команда, яка досі лишалася живою, тепер страшенно панікувала, солдати відкривали вогонь один по одному, кидали свої позиції та намагалися пробитись на борт катерів. Кассад спробував був уявити, як у їхніх очах промайнула остання хвилина-дві: розмиті плями на оборонних рубежах, товариші, що гинули у рясних фонтанах крові. Полковник бачив, як, убиваючи знічев’я, Монета йшла крізь їхні лави. На превелике своє здивування він