Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Тепер Кассад, учепившись за кільцеву опору, вже навіть міг чути, як труситься і розвалюється «кальмар». Фактично він змирився з фактом, що Вигнанці не марнували коштів та вільного місця на засоби порятунку, які заледве могли знадобитися на «кальмарах». А й правда. Все своє життя вони проводили в темряві поміж зоряних систем, і в їхньому розумінні атмосферою була герметична труба якогось бляшаного міста завдовжки так кілометрів вісім. Зовнішні аудіосенсори шолома-бульбашки вже розрізняли несамовитий свист повітря, яке періщило по корпусу катера і проривалося у тріщини блістера кормової секції. Кассад здвигнув плечима. Він багато разів ставив своє життя на кін, і от програв.

«Кальмара» добряче струснуло і підкинуло. Полковник розчув, як від носової частини відвалюються щупальця-маніпулятори. Раптом небіжчика потягнуло до розбитого блістера, в якому він зрештою зник, неначе мураха в трубі пилососа. Не випускаючи з рук опори, Кассад дивився у відкритий люк на крісла в кокпіті біля пульта управління. Раптом до нього дійшло, що вони напрочуд архаїчні, немов зійшли зі сторінок підручника про світанок космонавтики. На корпусі катера вже обгорала обшивка, і її клапті з ревом проносилися повз оглядові блістери, наче кавалки лави. Кассад заплющив очі і спробував пригадати лекції КУО, присвячені будові стародавніх космічних апаратів. «Кальмар» почав розкручуватися в своєму завершальному піруеті. Стояв неймовірний шум.

«Мій Аллах!» — видихнув Кассад ім’я, промовлене чи не вперше з дитинства. І він потягнувся до кокпіта, обіпершись об краї відчиненого люка, хапаючись за найменші зачіпки на палубі і дряпаючись нею, немов прямовисною стіною. Та він і справді дерся по стіні. «Кальмара» тим часом розвернуло, і він падав на планету, остаточно націлившись у своєму смертельному леті кормою вперед. Полковник змагався із потрійним перевантаженням і розумів, що варто йому підсковзнутися раз, і в нього не залишиться жодної цілої кістки в тілі. Позад нього свист атмосферного повітря перетворився спершу на вереск, а потім на драконячий рев. Десантний відсік догорав у лютих вибухах розплавленого металу.

Залізти в крісло пілота було справжнім змаганням, ніби зі скельним карнизом, на який треба випнутися, маючи ще двох альпіністів на прив’язі за спиною. Важко триматися незграбними рукавицями за підголовник крісла, особливо якщо теліпаєшся прямо над полум’яним казаном, у який перетворився десантний трюм. Катер накренився, Кассад зробив мах ногами і всівся на місце пілота. Відеомонітори погасли. Вогонь розжарив верхній блістер до густо-червоного кольору. Кассад заледве не знепритомнів, коли потягнувся вперед і неслухняними пальцями спробував щось намацати в темряві попід кріслом, у себе між колінами. Нічого. Заждіть… Якась ручка. Ні, Господи Ісусе і Аллах… це витяжне кільце! Які ж дубові ці пальці, не гнуться… ні. Тягни!

Запізно. З останнім скреготінням та вибухом полум’я «кальмар» розлетівся на шматки, а його панель управління, розбившись на десять тисяч шрапнельних друзок, прошила простір кокпіта.

Кассада втиснуло в крісло. Вгору. Назовні. В серце огню.

Закрутило.

Полковник не одразу збагнув, що в цій круговерті крісло вже генерувало власне захисне поле. Омахи вогню бухнули в кількох сантиметрах від обличчя Кассада.

Вистрелили піропатрони, катапультувавши крісло подалі від сліпучої аеродинамічної тіні «каракатиці». За колишнім кріслом пілота тепер тягнувся свій шлейф голубого полум’я. Мікропроцесори розвернули його таким чином, що диск силового поля розділяв Кассада і пекло атмосферного гальмування. Ніби велетень примостився на грудях полковника, поки він гальмував, летячи двотисячокілометровою траєкторією, яка прорізала небо навскіс при восьми «же».

Один раз Кассад змусив себе розплющити очі, зауважив, що лежить, згорнувшись калачиком у череві височенного стовпа біло-голубого полум’я, і знову стулив повіки. Він не знайшов жодного натяку на парашут, аероамортизатор або інший гальмівний пристрій. Байдуже. Жодним чином він не міг поворухнути ані ногою, ані рукою. Велетень поворухнувся і поважчав.

Кассад зрозумів, що частина його шолома-бульбашки розплавилася або розкололася на вітрі. Шум не піддавався опису. Байдуже.

Полковник тільки сильніше заплющив очі. Саме час покуняти.

Розплющивши очі, Кассад побачив темну жіночу постать, яка схилилася над ним. На якусь мить йому здалося, що це вона. Він придивився краще і збагнув, що це таки вона. Дівчина торкнулася його щоки своїми прохолодними пальцями.

— Я помер? — прошепотів він, піднявши руку і намагаючись схопити її за зап’ясток.

— Ні. — Її голос був тихим і глибоким, із присмаком невідомого йому акценту. Полковник чув її вперше.

— Ти справжня?

— Так.

Кассад зітхнув і озирнувся. Він лежав голий на якійсь канапці чи то помості посеред темної порожньої кімнати, вкритий тоненькою ковдрою. Крізь дірявий дах над головою було видно зоряне небо. Полковник підняв іншу руку і поклав їй на плече. Темним ореолом над ним розвівалося її волосся. Вона була вбрана в неприталену сукню із тонкого сукна, яка навіть на зоряному світлі залишала відкритими його погляду обриси її тіла. Він уловив її запах, аромат запашного мила та шкіри і тієї її, що він так добре вивчив за всі їхні минулі зустрічі.

— У тебе, певно, багато запитань, — прошепотіла вона, коли він розстебнув золоту пряжку, яка тримала сукню. Вбрання зашелестіло і впало долі. Під ним нічого не було. Зате над ними чітко прозирала стрічка Чумацького Шляху.

— Ні, — відповів Кассад і мовчки притягнув її до себе.

Майже вдосвіта розібрався свіжий вітер, та полковник просто натягнув на них обох тонку ковдру. Матеріал, із якого її було зроблено, здавалося, ідеально зберігав тепло їхніх тіл, тож разом вони анітрохи не відчували холоду. Десь на голих стінах шурхотів чи то пісок, чи то сніг. У небі чистим вогнем яскраво горіли зірки.

Вони прокинулися із першими променями сонця, заледве не притулившись обличчями під шовковим укривалом одне до одного. Вона провела долонею по боку Кассада, по його старих і нових шрамах.

— Як тебе звуть? — прошепотів Кассад.

— Цсс, — видихнула вона у відповідь, сковзнувши вниз рукою.

Кассад умостив обличчя в ароматному вигині її шиї. Він знову відчував її м’які перса. Надворі сіріло. Сніг і пісок десь шелестіли по голих стінах.

Вони кохалися, спали, знову кохалися. Коли вже повністю розвидніло, дівчина виклала перед Кассадом спіднє, сірий кітель і штани. Одяг підійшов бездоганно, як власне губчасті шкарпетки і м’які черевики. В неї було схоже вбрання синього кольору.

— Як тебе звуть? — спитав Кассад, коли вони вибралися із будівлі під розтрощеною банею та рушили вулицями мертвого міста.

— Монета, — відповіло його видіння, — або Мнемосіна. Обирай, котре з них тобі більше до вподоби.

— Монета, — прошепотів Кассад. Він підвів погляд на дрібне сонце в ляпісному небі. — Ми на Гіперіоні?

— Так.

— Як я приземлився? Поле-підвіс? Парашут?

— Ти спустився на