НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Але навіть якби вони йшли вперед, їхній шлях був обтяжений сумнівами, і тільки час міг дати відповідь на те, хто вони насправді і чому опинилися тут. Але одне було зрозуміло точно — все ще залишалося тільки з трьох шляхів: рухатись далі, потонути в безодні або... втекти від реальності.

Але куди вони могли втекти, коли навіть реальність вже не належала їм?

Марі подивилася на своїх подруг, ніби вперше помітивши, наскільки вони змінилися від початку всього цього. Їхні очі були сповнені страху та безнадії, але в кожному з них також була іскра — рішучість знайти шлях із цього лабіринту.

— Що, якщо ми не можемо вибратися з цього місця? — Віка порушила мовчання, і її голос прозвучав схвильовано, немов вона намагалась втримати останній шматок розуму. — Що, якщо все це просто тест для нас?

Ася підняла погляд, її обличчя було серйозним, але в очах все ще зберігалася частинка надії. Вона помітила, що їхня реальність здається все більш спотвореною, немов світ, у якому вони жили, тріщав по швах.

— Ми маємо перевірити це, — сказала вона, вперто стискаючи кулаки. — Ми не можемо просто так здатися. Якщо це тест, ми його пройдемо.

Марі втягнула повітря, її думки бурлили. Вона почала відчувати, що розгадка їхньої ситуації може бути ближче, ніж вони думають. Вони повинні були діяти, навіть якщо це означало зустрітися з найстрашнішими з їхніх кошмарів.

— Що, якщо це не просто якийсь тест? — сказала вона, нарешті знаходячи слова. — Що, якщо ці люди в масках — це лише частина чогось більшего? Може, вони не просто заважають нам, а намагаються передати нам якусь інформацію, яка може врятувати нас.

Віка здивовано подивилася на Марі, її брови піднялися в питаннях.

— Що ти маєш на увазі? Як це може врятувати нас?

Марі ще раз подивилася на стіни кімнати, на них, на ці порожні погляди, що не давали відповіді. Тіні в кімнаті здавалися живими, рухаючись з кожним подихом, і здавалося, що все, що вони пережили, стало лише частиною якихось більших ідей, частиною механізму, в якому вони вже не були простими учасниками.

— Що, як вони намагаються пробудити нас від цієї реальності? Може, вони намагаються змусити нас розпізнати щось, чого ми не можемо побачити? — Марі продовжила, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається.

Ася вдивлялася в неї з розумінням, ніби намагаючись підключити свою уяву до теорії Марі. Віка залишалась мовчки, проте її очі видавали цікавість, ніби вона почала дійсно вірити в слова подруги.

— Що якщо ми йдемо за правилами, які нам не показали? Може, вони нас випробовують, щоб побачити, чи можемо ми вийти з цього, — додала Віка. — Ми не знаємо, на що це все призведе, але якщо ми будемо разом, то, можливо, зможемо розгадати, чому нас оточує все це.

Всі троє замовкли на мить, кожна намагалась знайти сенс у своїх думках.

— Знаєте, — сказала Марі, коли мовчання стало нестерпним. — Я не знаю точно, що ми маємо робити, але одного я тепер впевнена: ми повинні залишатися разом. Неважливо, скільки часу ми тут, скільки ще кошмарів ми переживемо, нам треба діяти як команда. Якщо ми залишимося разом, то, можливо, це дасть нам шанс вийти з цього лабіринту.

Ася та Віка кивнули. Їхні погляди переплелися в моменті, коли вони почали розуміти, що їхня сила не в тому, щоб вибиратися окремо, а в тому, щоб бути разом, навіть у найтемніші часи.

— Ми готові, — сказала Ася, і її голос звучав рішуче. — Тепер давайте зробимо крок вперед.

Віка поглянула на подруг знову, і в її очах загорілася іскра рішучості.

— Ось і наш план. Тільки разом ми зможемо побачити, що насправді приховано за цією грою.

Вони встали і підійшли до дверей. Нехай цей крок був маленьким, але вони знали одне: вони повинні рухатися вперед.

І хоча вони вирішили діяти разом, їхні зусилля не допомогли. Наступного ранку, коли інші студенти вирушили на заняття, їхні кімнати залишалися закритими. Ніхто не чув їхнього сміху, їхніх розмов чи тривожних роздумів. Тільки тиша, яка була настільки гнітючою, що здавалося, що сама будівля душила своїх мешканців.

Після кількох годин пошуків, коли хлопці та інші студенти почали турбуватися, одна з дівчат зайшла до їхніх кімнат. Вона знайшла лише порожнечу і якусь дивну темряву, яка наче поглинула все навколо. Ліжка були незаслані, але це не була та незвичайна тиша, яку зазвичай залишають недавні відвідувачі. Тут була щось інше — не просто порожнеча, а вакуум, в якому час ніби зупинився.

Якщо бути точнішим, все виглядало так, ніби їх просто забрали. Кімнати були не чимось порушеними, але ніби все, що було важливе для дівчат, зникло.

Згодом приїхали правоохоронці і лікарі. Вони не знайшли нічого аномального в самих кімнатах, проте було очевидно одне: ніби хтось або щось залишило на цих стінах своє жахливе присутність.

Усім здалося, що ця історія мала б бути тільки кошмаром. Але в реальності вона тільки починалася. Спокійні дні гуртожитку змінилися на кілька годин тривоги та невизначеності. Кожен, хто залишався, відчував, що це було лише початком чогось більш страшного, і ніхто не був упевнений, коли наступним стане той, кого заберуть.

Але це було не просто вбивство. Це була частина чогось набагато більшого — містичної сили, що змушувала людей ставати частинами не своєї реальності. І поки дівчата були мертвими, їхні душі залишалися заблукалими в іншій, паралельній реальності.

Це не був кінець, а лише новий етап у таємничих подіях, які накрили гуртожиток. Хлопці та інші студенти почали відчувати дивні зміни в поведінці місця. З'явилися нові, непояснені звуки: шелест, ледь чутні кроки в коридорах, двері, що замикаються самі по собі. Іноді навіть здавалося, що на стінах виникають чорні плями, які швидко зникали, наче їх не було.

Захоплені страхом, студенти почали залишати гуртожиток, один за одним, намагаючись втекти від чогось невидимого. Але це не рятувало їх — як тільки вони йшли, їх переслідували ті самі кошмари, що виникали в нічних видіннях.