НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Дівчата вже не могли зрозуміти, що відбувається з ними. Всі події, що трапилися останніми днями, стали мовби частиною нескінченного кошмару. Вони вже не розрізняли реальність від фантазії, і розум почав грати з ними злі жарти.

Марі дивилася на свої руки, мовби вперше бачила їх, і здавалося, що вони не належать їй. Вона чула голоси, але не могла зрозуміти, звідки вони йдуть. Вона обертала голову, намагаючись знайти відповідь, але нічого не бачила, окрім тіней, що рухались по стінах.

Ася сиділа в кутку кімнати, стискаючи голову руками, мовби намагаючись заспокоїти розбурханий розум. Її дихання було важким і уривчастим, ніби кожен вдих — це ще один виклик, ще одна боротьба з тим, що відбувалося всередині. Вона намагалася зберегти спокій, але невідомість і страх почали повільно стискати її з усіх боків.

— Ми… ми в безпеці? — запитала Віка, намагаючись зібратися. Вона стояла в центрі кімнати, але її погляд був розсіяний, наче вона дивилася крізь стіни, вбиваючи себе питанням, яке не мало відповіді. — Чи це знову все почнеться?

В її голосі відчувалася паніка, і це було зрозуміло: їхній світ раптово змінився, і тепер навіть найпростіші речі здавалися недосяжними. Ніхто не міг контролювати те, що відбувалося в їхніх головах.

Марі раптом підвелася і почала ходити по кімнаті, мовби намагаючись знайти шлях до виходу з цього божевільного лабіринту своїх думок. Вона зупинилася біля вікна і подивилася на порожні вулиці. Але замість звичних деталей навколишнього світу вона бачила лише спотворені форми — то темні фігури, то вогняні спалахи.

— Це не може бути… — тихо пробурмотіла Марі. — Це не може бути правдою.

Ася раптом підвелася і підійшла до неї. Її обличчя було блідим, а очі — порожніми, як у того, хто перестав відчувати час і простір.

— Ми вже давно не вдома, — сказала вона, голос її був зламаний. — Ми застрягли між світами, і тепер це єдина реальність.

Віка сіла на підлогу, обхопивши коліна руками. Її розум ледь міг утримуватися на поверхні, і кожна думка, що виникала, ставала як величезна, непереборна хвиля, що поглинала її цілком. Вона більше не відчувала зв'язку з реальністю.

— Що нам робити? — вона запитала, стискаючи пальці до болю. — Як вибратися звідси?

Вони більше не мали відповіді. Час і простір злилися в єдину безглузду масу, і тепер дівчата знаходилися в самісінькому центрі цієї безодні. І хоча вони були разом, відчуття, що кожна з них переживає це наодинці, не полишало.

Вони почали втрачати зв'язок з реальністю, і розум туманився. Те, що колись було їхнім життям, тепер виглядало лише спогадом, таким далеким і незбагненним.

І все ж, навіть у такому стані, вони були разом. І це мало хоч якусь вагу. Тільки чи вистачить цього для того, щоб витримати те, що ще попереду?

У темряві їхніх думок час тягнувся незрозуміло. Кімната була заповнена тишею, що відлунювала в їхніх серцях. Вони мовчки сиділи, кожна поглинаючи свої роздуми, і між ними важким каменем висіла невизначеність.

Віка була першою, хто порушив мовчання.

— Це не може тривати вічно, — її голос був ледве чутний, але звучав рішуче. — Ми не можемо так залишатися.

Ася підняла очі, повні зневіри, і подивилася на подругу. Вона знала, що Віка має рацію, але дійсність, яка нависла над ними, здавалась такою далекою від того, що вони колись знали.

— А що якщо це не просто кошмар? — Марі нарешті заговорила, її слова звучали глухо, ніби відлунювали від стін. — Що якщо ми дійсно стали частиною чогось іншого, чогось, що не має кінця?

— Не кажи так, — перервала її Ася. — Ми не можемо просто здатися. Ми маємо знайти спосіб вибратися з цього, як би складно це не було.

Віка встала і підійшла до вікна, подивилася на порожні вулиці, де місяць віддзеркалювався в калюжах, немов снів, які ніколи не зникали.

— Як? — її голос звучав майже безнадійно. — Як вибратися, якщо ми навіть не знаємо, що сталося з нами?

Марі глибоко зітхнула, її погляд все ще був порожнім. Вона не мала відповіді. Всі їхні спроби знайти вихід розбивалися об реальність, що втрачала будь-які чіткі межі.

Але тоді, якось раптово, Марі зупинилась і подивилася на свої руки, що все ще нервово тремтіли. Її очі запалали, ніби раптом щось в їхніх глибинах прокинулося.

— Чекайте, я… — вона промовила знову, знову поклавши руки на обличчя. — Це не просто психоз, це…

— Що? — запитала Ася, і її голос трохи здригнувся від очікування.

— Я не можу пояснити, але щось не так з нашим світом, — знову сказала Марі, її голос був впевненішим, ніби вона намагалась викинути цей страх. — Що, якщо це все — наше покарання? Якщо ми самі стали частиною цього кошмару, і ми ніколи не вийдемо звідси?

Віка повернулася від вікна, дивлячись на неї. Тепер вона почувала, як в їхній кімнаті важко стало дихати.

— Покарання? — Ася запитала, а в її погляді з’явилася іскорка сподівання. — Але чому? Що ми зробили не так?

Марі опустила голову, її розум поки що не міг зв'язати всі ці розкидані думки в єдину картину. Проте в голові знову почали виринати моменти, коли все здавалося нормальним. Що сталося з ними? Чому світ раптом змінився? І чому їх оточують тільки тіні? Вона знову поглянула на подруг, намагаючись знайти відповідь.

— Всі ці люди в масках… Вони ніби знають щось, чого ми не можемо зрозуміти, — сказала Марі тихо. — Що, якщо ми просто граємо їхню гру, не знаючи, хто вони насправді?

Ася дивилась на неї з подивом. Віка пильно вдивлялася в темряву кімнати, ніби намагаючись побачити щось більше, ніж просто стіни.

— Якщо вони не реальні… — прошепотіла Віка, а її слова затремтіли, мов прощання. — Якщо весь цей світ… — вона не змогла закінчити речення.

Марі підняла голову і подивилася на подруг. У її очах було відчуття, що вони не були самі в цьому світі. Що хтось чи щось спостерігає за ними з темряви.

— Ми повинні це розібрати, — сказала Марі вперто. — Нам треба знайти відповіді, навіть якщо це означає знову зіткнутися з ними.