Ксандер Демір - Твоє ім'я, Ксандер Демір

— Ти такий милий, Адаме, — посміхнулась я, дивлячись на нього. — Ти ніколи не змінюєшся.

Його обличчя розслабилося, і він розсміявся разом зі мною. Тепло, що йшло від його сміху, наче огортало всю кімнату, додаючи ще більше затишку.

— Яка твоя улюблена пісня? — знову запитала я, повертаючись до нього і лукаво посміхаючись. — З моїх, авжеж.

Адам удав, що замислився, хоча я знала, що він давно мав відповідь. А потім, ніби неохоче, але водночас і впевнено сказав:

— "Mountains".

— Чому саме вона? — поцікавилася я, намагаючись зрозуміти, що стоїть за цим вибором.

Він тільки посміхнувся, знизивши плечима, але більше нічого не сказав. Його тиха усмішка та відсутність слів змусили мене захотіти дізнатися більше.

— Чому ти посміхаєшся? — запитала я, легенько штовхнувши його, намагаючись витягти з нього відповідь. Він продовжував мовчати, ніби граючись зі мною. — Адам! — наполягла я, сподіваючись, що він нарешті скаже щось більше.

— Просто люблю її, — коротко відповів він, і його усмішка стала ще ширшою.

— Взагалі-то, я прийшла покликати тебе випити зі мною трішки вина у саду, але якщо ти мовчиш, то я піду сама! — пригрозила я, намагаючись приховати свою усмішку. Я знала, що він не захоче втрачати таку нагоду.

Адам підняв брови та, ледь стримуючи сміх, промовив:

— Ну, в такому випадку, я вже на шляху до саду, леді.

— Ти ж не п’єш алкоголь, — зауважила я, усміхнувшись йому. — Чи вже щось змінилось?

— Занадто багато питань, Меліссо. Ходімо.

Він обережно доторкнувся до моєї талії, підштовхуючи мене на вихід, але навіть такий короткий дотик… щось розбудив у мені.. Знову.