Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Певне, — погляд Індгарта був напрямлений кудись мимо річки, в горизонт, де починав загоратися захід сонця, — злякавшись того, що хтось на Континенті може мати більшу владу й добробут, ніж у його королівстві, він зібрав загін найбільш кровожерливих серед вампірів й очолив його. Теплої осінньої ночі вони пробрались в Ліс й убили Сульху.

Індгарт на хвилю змовк. Між ревом річки Арніка почула, як за їх спинами невдоволено крекчав Антаїр — була його черга перевіряти провізію й збрую. Річка ревла, відображуючи біль, що виступав на смуглому обличчі ельфа.

— В ту ніч полягло чимало наших, — Індгарт так сильно стиснув пальці, що Арніка могла заприсягтися, що почула віддалений хрускіт. — Діти Сульхи, онуки, правнуки, їх пари — всі покинули свої домівки й стали мститися за Богиню. Та було надто пізно… — у горіхових очах блищав сум. Груди важко здіймалися й опускались. Арніка бачила, як йому боляче говорити про те, що сталося за багато стокружь до того, як він народився. Він любив свій народ і горював за його історією, за його утратою. — Сульха пішла за межу й ніщо не могло повернути її до життя.

— Індре, – Арніка простягнула долоню й пальцями торкнулась стиснутого кулака. Індгарт на мить завмер. Потім його пальці переплелися з її. Холодні пальці погладили її. Дихання по-трохи вирівнювалось.

— Вони молились про її душу, благали про вічне царствування й покій. А на ранок прокинулись від шуму — на місці старого дому богині й обдарованого шуміла повноводна річка, а на її берегах з тіл убитих ельфів росли сакральні дерева — алдаеала.

— Тепер зрозуміло, чому ви ворогуєте з вампірами, – резюмувала Арніка.

— Це лише одна з причин, – пояснив Індгарт.

Погляд його був напрямлений в далечінь, туди, де бризки зливались з горизонтом і утворювали веселку. Її коромисло навівало спогади про дитинство. Тоді все було так легко й просто.

— Дивна річ природа: все в ній правильно, гармонійно. Усе існує завдяки або заради існування іншого, — після тривалого мовчання сказав Індгарт.

— Є й інші причини?

Арніка схилилась вперед, зазираючи йому в обличчя. Голодні бризки вже ставали колін.

— Не важливо, — він щільно стиснув губи й відвернувся.

— До чого тут Смородина?

— Сульха впадає в Смородину, а так… — він знову замовк.

— Чого ти не розказував як все було?

— Ти не питала.

— Чому ти не відмовився їхати зі мною, коли почув, що з нами їхатиме вампір?

— Бо є речі, важливіші за гордість?

— Так, мабуть, ти правий.

— Ох мать чешная, шо я шую: невше сама Арніка Сіра признала мою правоту? Та ши повінь пошеред осені настане? — засміявся Індграт, хлеснувши в долоні.

— Ну тебе, — вона штурнула його ліктем в плече.

Ззаду заіржав Гордий. Кінь Індгарта, як і господар, не надто жалував вампіра, і щоразу намагався укусити чи штурнути його, коли проходив повз. Зараз же, скоріш за все, намагався сумістити одне з іншим.

— Я сумую за Академією, — тихо зізналась Арніка. Поки вони не покинули стіни Академії вона лише й мріяла про те, щоб якомога швидше її закінчити. А тепер хотілось назад за її високі стіни й магічний захисний купол.

Подумати тільки, ще дві з чимось декади тому її життя було простим, спокійним і розміреним. Найбільшим страхом були випускні екзамени і, якби вона добре їх склала, успішна кар’єра в одній із магічних контор була в неї в кишені. Або ще сім кругів магістрату й звання магістра магічних наук.

Перед нею були б відкриті усі двері магічної спільноти. Хай магічний запас у дівчини був посереднім, але тренуваннями можна компенсувати це. Зараз же Арніка не була впевнена навіть у тому, що прокинеться завтра. Про кінець подорожі й думати було страшно.

— Зазвичай герої й виконавці закінчують однаково. То лише в книгах вони можуть мати щасливий кінець, — завжди говорила Арніці її сусідка Ніна і вона була цілком з нею згодна. Хто-хто, а некромантка з сім’ї біженців Некросу знала, про що каже.

— Розумію, — видихнув Індгарт, обіймаючи Арніку за плечі. – Я теж спершу сумував за домом, — продовжував він. — А потім зрозумів, що те місце, де мене виховали, аж ніяк не було ним. Тоді стало легше. Тобі теж скоро стане. Обіцяю, — він поставив гостре підборіддя Арніці на потилицю. Його руки гладили її спину, колихали і Арніка дала собі волю.

Пекучі гіркі сльози полилися щоками. Вона скільки могла їх стримувала. Від самого початку. Та зараз, коли під ногами ревла могутня ріка, за спиною вештався вампірський герцог, а її саму обіймав принце Ельфійського Лісу, вона відчувала себе надто нікчемною й це не сприяло витримці. Її стіни, вибудовані між нею та слізьми, ще коли вона була малою, впали й ранили болючіше за ножі. Вона оплакувала своє минуле життя, до якого вже навряд чи повернеться. Тепер всі, хто знав про Пророцтво, вбачали в ній лише інструмент для досягнення цілі – не дати повернутися Лічеві.

Вона більше не належала собі. Вона мала виконати своє призначення або померти. Або померти під час виконання. Арніка не вірила в те, що всі артефакти їй дозволять забрати так само легко, як це зробили дерево-люди. Хай вони й забрали її найважливіший спогад, про який вона не підозрювала до того, поки його не побачила в Арці. Вона навіть не пам’ятає, що в неї забрали. Та фізично вони шкоди їй не заподіяли. На подібну гуманність представників інших рас вона навіть надіялась.