Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Пішли, — сказав Індгарт, коли Арніка заспокоїлась й витирала обличчя рукавами. — Кровосос уже мабуть почув волю. Нічого давати йому розкіш побути на самоті.

Він підвівся й повернувся йти в бік імпровізованого табору, коли Арніка різко схопила його за край шкіряної штанини. Коротка думка пронизала її мозок надією.

— Зачекай.

— М-м?

— Навчи мене битися, — випалила вона те, про що не могла попросити його уже кілька кругів. — Хоча б з кинджалом, або без. Будь як. Прошу.

Індгарт отетеріло вирячився на неї.

— Нащо тобі?

— Не хочу бути тягарем, — це була не зовсім брехня, але й не зовсім правда. Індгарт міг не повірити їй, але кивнув, щоб продовжувала. – Коли ви бились з мерцями, або коли мене повели в Поселенні до Старійшин, я відчувала себе як птаха в клітці. Неприємно, коли твоє життя залежить від когось іншого або лише від магії, яку не завжди можна було зчарувати. Не хочу заважати вам. Хочу бути корисною. Хочу…

— Я зрозумів, зрозумів, — він перебив її. — Добре, научу. Але з однією умовою, — він суворо зиркнув на дівчину, що вона аж випросталася, — ти ніколи не розкажеш про свого учителя й не будеш використовувати уміння проти мене й інших ельфів.

— Все що скажеш, тільки навчи.

Ельфи рідко брали учнів, людей — взагалі ніколи. А тут… Його хоч з Лісу не виженуть за таке? З ельфів станеться. І бодай, що принц.

— Добре, — приречено видихнув Індгарт, — пішли. Почнемо прямо зараз. Хай вампір ще трохи насолодиться свободою.

Він зірвався з місця й яструбом полетів в бік стоянки. Там схопив кілька кинджалів і ніж із кінної сумки й пронісся повз спантеличеного Антаїра, ледь не знісши того з ніг.

— Що це з ним?

— Потім розкажу, — на бігу всміхнулась Арніка й понеслась слідом, намагаючись на втратити Індгарта з поля зору.

Вони бігли крізь щащу хвиль з десять. Голі гілки листових і гострі лапи хвойних дерев боляче хлистали по тілу. Індгарт від них ухилявся так, наче все життя бігав саме цим лісом й знав в ньому кожну гілочку. Арніка ж такою вправністю похвалитися не могла й кілька разів отримала від ялин й кущів по обличчю.

В боку нестерпно кололо, а коли Індгарт різко зупинився у заростах горішника, Арніка не втрималась і впала на коліна. Побиті гілками ноги гуділи, серце гепало у вухах, перед очима кружляли чорні мушки.

— Відтепер кожного ранку ти маєш пробігати п’ять ліг.

Від почутого захотілось упасти на холодну осінню землю. П’ять ліг — це як від Будинку до Академії й назад. Та вона за життя стільки багато не ходила навіть.

— Навіть не намагайся відмазатись, – строго сказав Індгарт, знаючи, що вона збиралась йому сказати. – Ти ж хочеш, щоб я тебе учив?

Арніка кивнула. Дихання все ще не корилось і вона лише жадібно хапала ротом повітря, все ще стоячи на чотирьох.

— Тоді, будь добра, тримай себе у формі й дисциплінуйся. Скажу чесно, до тебе я нікого не вчив, але не думаю, що це буде набагато складніше, ніж учитись самому. Вставай.

Індгарт кинув їй кинджал і став у оборонну стійку. Арніка раніше бачила її — розслаблена поза, ніби нічого не очікує від противника. Упершись руками в коліна, вона підвелась. Земля забилась між пальцями, вона витерла її об поли мантії й подумки шепнула очисне закляття — це було уже як звичка.

— Бери кинджал і нападай, — кинув Індгарт, киваючи в бік виблискуючого на землі леза.

— От так зразу? — здивувалась Арніка.

— А що не так? — він криво усміхнувся, перекидаючи кинджал між руками.

— Навіть не покажеш, як це робиться?

— Я хочу подивитись, наскільки все паршиво, щоб зрозуміти, чи є сенс взагалі в наших заняттях, – знизав плечами ельф й знову кивнув в бік зброї. – Так що не перекорюйся, а нападай.

Арніка зітхнула й підняла кинджал. Сперечатися із Індгартом, коли він запалився чимось беззмістовно. Кинджал виявився важким, тендітне, ніби трав’яне лезо, біля самого руків’я обплетене тонкою в’яззю з металевих листочків химерного дерева. Можливо, це і є те алдаеала, про яке говорив Індгарт — священне дерево ельфів?

— Ти там заснула чи що? Я ще поїсти в дорогу хочу, — крикнув Індгарт. Він перекидав близнюка кинджала, затиснутого в її правиці, в руках й відверто бавився ситуацією.

Арніка втягнула повітря носом й кинулась вперед. Мить і зброя вилетіла з холодних пальців, а з неї вибило повітря — Індгарт одним випадом перекинув її на спину й приставив лезо плазом до горла.

— Молодець, сила є, страху наче не багато, — прокоментував він, усівшись на ній зверху. — Але нападаєш надто примітивно, в лоб. Сили в кистях як кіт наплакав. Кинджал тримала не вірно, тому я й зміг вибити тобі його з рук. Якби на моєму місці був хтось інший — залишилась би без правої — не змогла б творити навіть магію.

З кожним його словом Арніка все більше заливалась фарбою. Неприємно було чути яка вона нездара. Інгдарт прямо не говорив, але Арніка ніби чула це між словами. В глибині душі й розуміла, що він правий. Вона — відьма, а не борець. І призначено їй не битися, а творити чари. Однак, кому є діло до того, що призначено, коли Доля прямо сказала, що вибору у тебе небагато?