Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Ніко, ти сама це прекрасно розумієш, – гарикнув ельф. – Сваритися з тобою не хочу, але ректор Самір своїм сповіщенням старійшин і голів інших держав лише зробив нам медвежу послугу.

— Шпигунів скрізь стачає, – заперечила вона. – Барди й простолюди не могли дізнатися про це від Старійшин поселення. Та й від королівських домів інформацію отримати вони не могли б.

— Добре, не всі мізки розплавило. Хоча, я думав інакше, коли побачив червоний спалах. Треба ж було піти на повідку в елементалю!

Перед очима знову пронісся той самий спалах. Вона повернула кров мерців проти них самих. Порушила закон рівноваги. Зрозуміло, чому в неї розколювалася голова й здавалось, ніби дракон сплутав її зі стільцем.

Як ще ніхто не прислав голуба з посланням про відрахування й вимогою прибути в суд не раніше оберту такого, такого місячного дня в такій декаді такого місяця? Чи у них для “обраних” працюють інші правила й закони? Як там: на війні всі засоби прийнятні? Цікаво, панове, цікаво. А вона думала, що уже в Торбу треба збиратися. Вона своїм вибриком мала би Закон порушити.

— Щось ти надто тиха, – зауважив Антаїр. Він тримався поодаль, але кидав прискіпливі погляди їй в обличчя. Бліде лице хмурилось.

— Ні, все добре, — збрехала Арніка.

— Добре, — Індгарт помірив, як вона завмерла на мить перед тим, як сказати, але знизав плечами й запанувала тиша, яку переривали лише цокання підков втрамбованим ґрунтом й тихе дихання над головою.

— Далі мостів нема, — попередив Індгарт, коли ми зупинились перед зруйнованим стихією навісним мостом. — Води тут настільки швидкі, що греблі рве. Найближчий міст аж за півтори декади звідси.

— Доведеться шукати порт, — констатував Антаїр.

— Це займе час, — втрутилась Арніка. — Не простіше звести міст за рахунок магії?

— Греблі рве, Ніко, — Індгарт повернувся в її бік з таким виразом, ніби змушений пояснювати елементарні речі. — Мій елементаль не настільки сильний, щоб побороти невгамовну магічну річку. Тим паче ту, в яку впадає Сульха. Гнівити Богиню в планах в мене поки немає.

Смородина ревла. Її води не хизувались й не погрожували — їх стрімкий рух звучав попередженням: всяк, хто наважиться увійти, навіки стане в’язнем, полоненим, вірним слугою її могутньої сили. Про таку було годі й мріяти. Таку в пору боятися.

Арніка опустилась на край кам’яного берегу й звісила донизу ноги. Голодні бризки обсмоктували ступні, сковані мештами з вичиненої шкіри. Ріка стогнала, плакала, гнала своє дуже тіло вперед, в бік Океану, у бік Моря, до краю світу. На мить їй захотілося посковзнутися, зслизнути з холодної брили, що небезпечно височіла над роззявленою в шаленому крикові пащекою Смородини, й розчинитися в її могучому реві. Стати краплиною, яку гнав несамовитий рив буття.

В воді щось мелькнуло. Арніка схилилась вперед, ніби вона могла роздивитися щось так далеко внизу, в самому серці потоку. На плече опустилось щось тепле. Індгарт опустився поруч, закинувши руку їй на плече й потягнувши назад. Арніка інстинктивно притиснулась до теплого тіла. Марево зникло. Більше води не манили до себе. Залишився лише гучний рев води й крижані бризки, що за добрий десяток ліктів діставав її ніг.

Близився кінець осені й сонце не прогрівало повітря достатньо. Ще кілька седмиць і подорожувати прийдеться під постійними заклинаннями тепла. А без вогняного чарівника чи мага, зчарувати їх можна тільки за талоном. Їх залишалось не так багато, як здавалось спершу, коли вони виявили їх в клункові. Та Арніка все ж трохи злилась і водночас була вдячна бабці за те, що вона подумала за них про тепло. Арніці в голову й не збрело, що скоро зима, а вони явно не по тавернах ночувати планували й рухалися ніяк не саламандровим таксі.

— Одна з легенд мого народу говорить, що раніше Сульха була богинею, – Арніка ледь чула Індгарта, навіть при тому, що він майже кричав. Обличчя його в цей час було сумним, а горіхові очі вдивлялись в неспокійні води Смородини. – Говорили, що від неї залежить доля усіх Колдовських земель, не лише Континенту. Кажуть, вона покохала смертного. Він був гідним її любові й боги дарували йому таке довге життя, яке тільки могли. Так з’явилась раса ельфів, моя раса.

Цю історію Арніка вже чула. Настільки давно, що здавалося, наче це було в іншому житті. Вони тоді навчалися крузі на сьомому, коли Індгарта потягнуло на ностальгію. Він розповідав Арніці історію та мітологію свого народу. Його було цікаво слухати. Це були знання, які міг розповісти тільки той, хто безпосередньо пов’язаний з цим. І ніякі лекції професорів не могли замінити цього. Але зараз Арніка не розуміла, чому він згадав про це.

— А до чого тут Смородина?— вона подивилась на Індгарта. Його смугле обличчя відвернуте прямо, між тонких брів залягла зморшка.

— Слухай, — сказав він, не повертаючи голови. — Зараз усе зрозумієш. У обдарованого смертного й богині народились діти, з часом і онуки. Їх поселення росло й примножувалось. Слава про місце, в якому завжди панує мир і злагода, ширились Континентом. Одного разу чутки дійшли до Ландре — правителя вампірів.

— Батько короля Андаре?

— Все ж, не дарма ти на історію ходила? — Арніка вдала, що не почула шпильки. — Так, до нього.

— І що було далі? — запитала вона, розуміючи, що раз Індгарт розповідає про це зараз, на березі головної річки, коли вони за седмицю від Лісу, то нічого хорошого статися не мало.