Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

Розділ 26. Спорідненість

 Страх в поєднанні із цілковитою розгубленістю й занепокоєнням, відбирають у мене єдину можливість помітити момент, коли Даріус підбирається надто близько й змушує подивитись йому в очі. Я не знаю, що зі мною відбувається далі, та від одного його гіпнотичного погляду мої ноги підкошуються і я забуваю про все на світі. Десь на задвірках власної свідомості, яка намагається до мене докричатися, я знаю, що не повинна піддаватись, та відчуття спокою, які огортають мене своєю пеленою, заколисують й приглушують цей крик. Перед очима все пливе і я просто їх заплющую, не в змозі боротись із раптовим відчуттям невагомості в тілі.

 Отямившись в незнайомому місці й у чужому ліжку, намагаюсь відновити у своїй пам'яті послідовність подій і зрозуміти у який із моментів втратила зв'язок із реальністю. Серце щемить від поганого передчуття. Поява Даріуса у моїх спогадах змушує припустити, що зараз я в нього, хоч й не знаю як сюди потрапила. Останнє, що вдалось пригадати — його, проникливий в саму душу, погляд й відчуття страху за життя Керана й інших. Саме на цьому моменті до мене повертається паніка. Мені невідомо що відбулось чи змінилось за час моєї непритомності. Я в цілковитому невіданні.

 Інтер'єр кімнати зовсім не схожий на той, який я бачила у чужому спогаді, що вже налаштовує на більш позитивне мислення. Значить я все ще можу бути в місті. Від думки про те, що ж сталося в парку після моєї відключки, починають тремтіти руки. Подумки благаю Всевишнього, щоб обійшлось без жертв. Схоже, Даріусу вдалось уникнути повернення до своєї в'язниці, судячи із мого перебування тут, хоча це ще потрібно перевірити. Не можна стверджувати напевно. 

 Повільно підіймаюсь із ліжка, на якому отямилась й намагаюсь, на всяк випадок, пошукати в кімнаті хоч щось, що зможе послугувати мені знаряддям захисту. Якби солодко не співав Даріус, та не потрібно забувати ким він є насправді. Після випадку із Кераном, згадка про якого боляче відбивається у грудях, довіряти не можна нікому. Не зважаючи на гнів й образу, нанесену його колючими словами, я собі не пробачу, якщо з ним трапиться щось непоправне. 

 Єдине, що вдається відшукати в кімнаті — маленькі манікюрні ножиці. Не найкраща знахідка, та все ж вона буде доволі непомітною й може подарувати мені декілька рятівних секунд. Нічого іншого тут просто немає. Довкола доволі мінімалістичний інтер’єр. Тільки ліжко, комод, дзеркало й поличка із книгами. 

 Повільно прямую до дверей з надією, що мене тут не зачинили. Може я надто переймаюсь й це зовсім не місце сховку Даріуса, а чергова квартира Ленхарта, яку довелось змінити, щоб приховати свої сліди. Хоча ані перший, ані другий варіант мене не влаштовує. 

 Я без жодних перешкод, відчиняю двері й прямую коридором, який виводить мене у простору залу. Не одразу помічаю Даріуса з келихом в руці в одному із м’яких крісел, тому помітно сіпаюсь від його голосу.

— Швидко ти отямилась. Думав, що вже не побачу тебе сьогодні.

— Де я? — тремтячим від хвилювання голосом озвучую власне запитання, відповідь на яке може допомогти мені звідси вибратись.

— Вдома, — відповідає без жодного натяку на моє поточне місце перебування. Ця відповідь лякає не менше за сам факт мого пробудження у його домі, на його території й в цілковитій його владі.

— Що все це означає? Що ти зі мною зробив? — в паніці починаю обмацувати шию в пошуках слідів від його зубів. Я просто не знаю як ще можна трактувати його відповідь.

— Дати дзеркало? — іронічно протягує, помітивши мої марні спроби ідентифікувати себе з вампіром. — Не хвилюйся, нічого я з тобою не робив, просто трохи приспав.

— Що відбулося після того, як ти нахабно вдерся до моєї свідомості й змусив мене спати? — намагаюсь стримувати свій гнів, та він проскакує у кожному моєму слові.

— Присядь, — вказує на крісло поряд.

— Ні, дякую, я постою. На слух не жаліюсь, тому мені добре чути звідси, — випалюю на одному диханні.

— Якби я хотів скуштувати твоєї крові, я б вже давно це зробив. Повір, у мене вже неодноразово була така можливість. Думаєш, тоді біля автомобіля я злякався Ленхарта? У мене було вдосталь часу, щоб підібратись до тебе, та я не мав жодних намірів тобі нашкодити. У мене була зовсім інша мета.

— І яка ж? — з неприхованою цікавістю очікую його відповіді. Йому й справді вдалось мене заінтригувати.

— Я хотів, щоб ти добровільно прийшла до мене у пошуках відповідей, які я можу тобі дати. Хотів, щоб ти знала, що я поруч.

— Якщо ти готовий дати відповідь на будь-яке моє запитання, то просто скажи що тобі потрібно від мене. Як я зрозуміла із твоїх слів, позбуватись від мене ти не плануєш й загрозою мене не вважаєш. Тоді що? Що керує твоїми діями? Чому запевняєш, що хочеш допомогти?

— Бо родина повинна допомагати, — своєю черговою неочікуваною відповіддю, провокує на моєму обличчі іронічну посмішку.

— Ти мені не родина, — заперечно мотаю головою, адже це звучить, як повна нісенітниця.

— А якщо я тобі скажу, що в тобі тече і моя кров. Думаєш як мені вдалось спілкуватись з тобою на відстані? Це вміння не входить у стандартний набір навичок вампірів. Ми не всесильні.

— Ти блефуєш, — намагаюсь більшою мірою переконати себе в цьому, та від моєї іронічної посмішки не залишається й сліду.

— І навіщо мені це? Ще під час нашого першого знайомства я звернув увагу на твій кулон — камінь червоного кольору. Він зараз на тобі, чи не так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍