Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

а мова твору залишається. Ти кажеш «самоозначення». З людського погляду цей суб’єктивний критерій, може, найважливіший. Але з наукового — ні. Наука, навпаки, мусить вилучати суб’єктивні критерії і шукати об’єктивних. А який ми знайдемо для літератури об’єктивніший за мову? І подивіться на це ще в практичній площині. Є український філфак. Там студенти вивчають українську літературу. На підставі чого вводити письменників у програму з української літератури? Питати кожного, що він про себе думає? А якщо себе назвуть українськими не лише російськомовні, а й кілька румунськомовних з Буковини, угорськомовних із Закарпаття, ще кілька кримськотатарських і один болгарськомовний з Одеської області? Український філолог у такому разі, щоб мати право називатися українським філологом, повинен, крім російської, знати ще й румунську, угорську, кримськотатарську і болгарську мови, бо інакше він не зможе читати літературу, яка називається українською. Добре, хай літератур різними мовами в Україні буде якнайбільше і хай усі вони процвітають. Я ж не про їхнє існування дискутую, а суто про термінологію. І тому, визнаючи недосконалість мовного підходу, я залишаюся при думці, що він — найнадійніший. Можливо, в деяких інших країнах більше важить щось інше. То хай вони самі про себе подбають, не всі випадки зводяться до спільного знаменника. Але у нас головне — мова. Українська література — це література, написана українською мовою. Решта можуть називатися «російська література України», «румунська література України» і так далі… А що у нас, Оресте, далі?

— Картаген, тобто Австрія!

Б: — З Австрією Юркові карти в руки.

— Отож, Юрку, чи є окрема австрійська література, чи є тільки німецька література?

А: — Та ні. Абсурдне запитання. Австрійська література є, вона зовсім відмінна стилістично. Цілком інші процеси відбувалися. Але ця австрійська ідентичність, це взагалі така складна штука, і вона є надзвичайно різною протягом XX сторіччя. Це спершу ідентичність німців, які є громадянами Австрійської імперії, österreichische Deutsche. І цілком інша річ — австрійська ідентичність після Другої світової війни. Тотальне заперечення своєї німецькості: «Ми не німці, ми австрійці! Ми громадяни Австрійської республіки!».

— «Ми не хочем нести німецьку вину».

А: — Це, безумовно, вирішальне.

Б: — Їхні два найуспішніші фокуси: переконати світ, що Гітлер був німцем, а Бетговен — австрійцем. Хоч насправді було навпаки.

А: — Але в будь-якому разі мовний критерій створює тут багато проблем. З мого особистого досвіду такий епізод. Коли я вперше до Німеччини поїхав, на стипендію до Баварії, то мав у своєму багажі номер «Всесвіту», де була доволі велика добірка моїх перекладів з Рільке. І я її показував періодично на якійсь зустрічі з тамтешніми літераторами. В тій публікації Рільке кваліфікується як австрієць. Ну це така загальна була традиція в радянському літературознавстві — вважати його австрійським поетом. Мабуть, той факт, що він народився у Празі часів Австрійської імперії, вирішальний. І в тій редакційній врізці до віршів Рільке в моїх перекладах зазначалося, що він «видатний австрійський поет». То баварські німці, які ніби австрійцям фактично, як рідні брати, бо насправді це дуже споріднені культури, власне, близькість між баварцями й австрійцями така феноменальна, а відмінність між баварцями і якоюсь там Нижньою Саксонією така колосальна, що якби історична карта лягала інакше, то набагато природніше було б, якби оце була одна нація, оці південці, баварці й австрійці. У кожному разі, вони зазвичай з того дуже сміялися: «Ха! Рільке! Австрійський! Чуваки! Для них Рільке — австрійський поет!».

Б: — А що вони, цікаво, кажуть про Кафку — єврея, який жив у Празі і писав німецькою?

А: — У Кафки на могилі написано коротко і ясно: «Празький єврей». Нічого зайвого. Думаю, він сам хотів, щоб там було тільки це.

— Тобто ніякої Австрії?…

А: — «Доктор Франц Кафка, празький єврей». Усе. Ну й похований же на єврейському цвинтарі.

Б: — На могилах різне пишуть. У Фолкнера написано: «Писав книжки і вмер». А ідентичність Кафки явно ширша за мононаціональну. І це радше доказ його літературної австрійськості. У давнішому, габсбурзькому сенсі…

А: — Це той момент, який є спірним, зрозуміло. До розпаду тих двох імперій — Австро-Угорської та Німецької. Бо вже з 1918 року починається питомо австрійська історія — як Австрійської республіки. І от письменники, які в цей час з’являються зі своїми дебютами і працюють далі в літературі, це однозначно вже інша література, відмінна від німецької. Зрештою, й після Першої світової війни таке явище, як Шніцлер чи Краус, який «Факел» видавав, як і вся віденська література, — їх ще розглядають у курсі німецької літератури, але то вже викликає дуже серйозні суперечки. Зате після Другої світової ці межі означують доволі рішучіше.

— Тобто суперечки йдуть про включення чи виключення?

А: — Суперечки йдуть… Але в цих суперечках німці інклюзивні, вони раді всіх австрійських класиків вважати водночас і німецькими. Австрійці ж — ексклюзивні. Австрійці не претендують на Гайне.

— Ну, логічно.

А: — Хоча претендують частково на Ґете. «Ґете — це моя мова, а Гайне — це німецький поет», — каже австрієць. Натомість, повторюю, повоєнна література — Інґеборґ Бахман, Томас Бернгардт, фон Додерер — їх ніхто зазвичай німецькими не називає. Це австрійські письменники однозначно. І мова в них ніби й німецька, але справжній фаховий германіст розповів би вам, скільки там є відмінностей, як за кількома реченнями стає очевидно, що це пише австрієць. Причому я не про діалект — є дуже багато суто австрійських форм німецької мови, і не тільки лексичних.

— Тобто австрійська німецька. Не тільки різні лексеми, але й різні частоти вживання однакових лексем.

А: — Так. Але є й разюче щось таке, просто