Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

Б: — Ні, в Австрії німецька — це офіційна мова. У Швейцарії — одна з офіційних. Немає ж окремої австрійської чи швейцарської мови. І аргентинської немає, мова аргентинців — іспанська, отже, й література їхня пишеться іспанською. А в Бразилії — португальською, бо й бразильської мови немає.

А: — То в такому разі треба було б Джойса назвати англійським письменником, а не ірландським. Адже ірландська мова є. Це означає, що він не належить до ірландської літератури, бо він англійською писав, а їй належать ті, хто пише ґельською чи якоюсь ще автентичною ірландською мовою. І тільки таких треба було б тоді вважати ірландськими. Але в жодному разі, ніде у світі ніхто ніколи не назвав Джойса англійським письменником.

— Так само Гоголя ніхто не назвав українським письменником.

Б: — Гоголя в Україні дехто називає. Але з «двоєдушним» Гоголем ще інша ситуація. Для нього в ті часи не було суперечності між українською, тобто «хохлацькою» ідентичністю і російською. Він дивився на Україну імперським оком і вважав її частиною Росії, власне Малоросією, як ми сьогодні вважаємо частинами України Галичину чи Буковину. Ми ж не бачимо нічого дивного в тому, що галицький чи буковинський письменник є одночасно письменником українським. А Гоголь так само сприймав за належне, що хохол із Полтавської губернії Російської імперії є російським письменником.

— Але мене більше цікавить австрійська та німецька література. В ірландців є проблема, що їхню літературу можуть сприймати менш вартісно в порівнянні з англійською, є бажання показати себе більшими. Натомість австрійська та німецька література однієї вагової категорії.

Б: — Чекай, закінчимо з Джойсом. Ірландська мова є, але скільки б у Джойса нею було читачів? Джойс писав англійською, але, знову ж таки, англійська мова в Ірландії — офіційна, а російська в Україні — ні. Він писав англійською і при цьому наполягав, щоб його називали…

А: — О! Він так наполягав! Ти сам сказав те, що є для мене критерієм. Ти це зграбно збудував, що письменники не належать літературі, а належать їхні твори. Але я би письменника від його твору так різко не відмежовував. Письменники теж належать літературам, і коли говорять про будь-яку національну літературу, то починають оперувати іменами письменників, а вже тоді відповідно назвами творів. Тому я зазвичай стосую такий принцип щодо російськомовних письменників України, що ми повинні з повагою ставитися до їхньої самоідентифікації. Не кожен з них хоче бути українським письменником. Але якщо хтось із них називає себе українським, то даймо йому це право і не робімо з цього якоїсь ширшої проблеми. Тобто це є базове: письменницьке еґо. І його право віднести себе кудись, якщо вже обов’язково треба кудись себе відносити, до якоїсь національної літератури.

— Але в Чехова чи в Гоголя все ж була якась частка української чи, точніше, малоросійської ідентичності, якщо сприймати їхню тожсамість як множинну ідентичність. Чи є це підставою, щоб інтеґрувати їхні російськомовні твори в українську літературу?

А: — Це підставою не є, бо ніхто ніколи з них не сказав: «Я український письменник». То навіщо ми їх ледь не за вуха тягнемо? Якщо знайдеться таке джерело, де Чехов комусь там написав: «Я вообще-то пишу на русском, но я украинский писатель», чи навіть «малоросійський», то ми з радістю могли б цю тезу використовувати на повну, але…

— А це нам треба?

А: — Думаю, навряд чи треба. Хоча це відкрите питання. Але, на мій погляд, не першої важливості. Ну хіба що поговорити, подискутувати. Що теж непогано.

— Все ж, Сашко, ти ще не сказав про австрійську літературу.

Б: — Не сказав. Зате скажу про французьку, про один випадок. Джонатан Літтелл — американський єврей, який живе тепер в Іспанії, написав спочатку дві книжки англійською мовою, одна з них — це таке дослідження…

А: — Бо він історик, здається, так?

Б: — Мабуть. Дослідження стосувалося історії російських спецслужб. Потім ще їздив у Чечню, писав про режим Кадирова. Але от він написав роман «Bienveillantes». Ми б могли це перекласти як «Прихильні». Богині прихильні, евменіди. Він його написав французькою мовою — і дістав у Франції Ґонкурівську премію і Премію Академії. Францію не цікавить, хто він там і звідки, і якими ще мовами пише. Тим, що він пише англійською, хай англомовний світ займається, але його франкомовний роман належить до французької літератури. Так вирішили французи.

А: — Але це аргумент теж на користь оцієї так званої інклюзивності. Тільки вони інклюзивність цю провадять через мову, а в нашому випадку ми можемо через самоозначення автора. Як один із варіантів. Ну ти ж не можеш Куркова виганяти з української літератури — мовляв, геть звідси? Він же стверджує, що він український письменник. Він же сказав українській літературі своє окей.

Б: — На щастя для письменників і ще більше для мене, я їх не можу ні приймати кудись, ні звідкись виганяти. А до того, як ти знаєш, дуже добре ставлюся до Андрія Куркова. Як, зрештою, і до Бориса Херсонського, і до Володимира Рафеєнка. Тільки мене хвилює дещо інше… Ну, я вас ще позавчора попереджав про свою тугодумність. То дайте я зараз повільно спробую охопити тему, а тоді підемо далі… Прикол у тому, що тут мені потрібні російські слова, бо наша мова не розрізняє понять «российский» і «русский». Я це писав про Ігоря Померанцева. Я ж не кажу, що він «российский» поет, я лише кажу, що він — поет «русский». До Росії він не має жодного стосунку, крім глибоко критичного. Але пише російською мовою, себто русским языком. Тому створене ним — це русская поэзия. І я цим визначенням ані вивищую Ігоря, ані принижую. Це абсолютно нейтральна констатація факту, якою мовою написані його вірші. Кордони держав, громадянства і політичні переконання авторів змінюються,