Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Розділ 26

— Не можу... — Тім нервово прикусив нижню губу. — Не виходить… Тут усе так просякнуте темною магією, що я не можу взяти землю під контроль. Вона мене відкидає.

Маг розгублено опустив руки.

— Стривай… — думка прийшла несподівано. — Ану, спробуй одягти мій шолом. Пам'ятаєш, він тобі допомагав у місті мертвих. Посилював можливості.

— Так, — пожвавішав Тім. — Варто спробувати…

Оскільки мої руки були зайняті, він сам зняв шолом і… я мало не завив від жаху, який мене охопив. Ніколи так не боявся. Все тіло кожною клітиною кричало: «Біжи! Рятуйся! Скоріше!» Аж у піт кинуло. І він неприємним, холодним струмком потік уздовж хребта, наче змія під одяг заповзла.

— С-скотина... Як він це робить? Трясця…

— Тримайся, Владе, — озвався Тінь. — Жени геть страх. Це тільки емоції навіяні примарним драконом… Зараз я його також пригощу.

Тенькнула тятива арбалета, і на якусь мить жах відпустив. У всякому разі, замість божевільного миготіння перед очима абсолютно шаленого калейдоскопа, повернувся нормальний зір, а разом з ним і здатність думати.

Так, сильна, сволота. Якщо здатний лише своїм виглядом наздоганяти такий жах.

— Є! — радісно вигукнув Тім Подорожник. — Тримайтеся, хлопці! Зараз, зараз…

Маг на пару секунд вийшов з-за спини, швидко промовив кілька слів і махнув рукою у бік дракона.

Спершу я нічого не відчув і не помітив. Навіть навпаки, на якусь мить жах повернувся з колишньою силою. Але Тім уже насунув на мене шолом назад, і немов зняв важкий камінь, що давив на груди.

— Отак… — маг дихав важко, і краплини поту виступили на скронях. — Владе, тепер все від тебе залежить. Рубай, доки я його тримаю…

Не зовсім розуміючи, що саме робить Тім, але оскільки маг даремно нічого не каже, я якнайшвидше рвонув до дракона. І лише зблизька зрозумів, що саме відбувається. Під драконом піднялися десятки гнучких, як ліани, паростків і обплели його лапи, не даючи зрушити з місця.

Помітивши мене, тварюка розправила крила, піднялася на весь зріст, заверещала, як циркулярка, що натрапила на цвях, і дихнув могильною вогкістю і холодом. Але я був готовий до цього і встиг сховатися за щитом.

— А-а-а! — з розпукою заволав позаду Тінь. Товаришам, які залишилися без прикриття, дісталося сповна.

Перший порив був — повернутись і допомогти, прикрити — але я стримався. Метанням туди-сюди ситуацію не переламати. Та й скільки ще Тім зможе утримувати цю тварюку теж невідомо. Ну, а якщо мої товариші все ж таки піддадуться паніці і втечуть — це не критично. Головне — дістатися дракона.

Потвора заверещала ще раз... Але мені залишалося пробігти менше десяти метрів.

Відкидаю вбік щит, що тепер більше заважає, ніж допомагає, вихоплюю меч і в кілька стрибків дістаюся до дракона. Рубаю не дивлячись: все одно куди, тільки б зачепити.

Є! Меч, спалахнувши синім полум'ям, глибоко розсікає найближчу до мене лапу. Але замість крові (звідки у привида їй узятися) з рани виривається цівка білого диму. Як з-під накривки чайника, що закипає.

— Н-на! — криком додаю собі сили і завдаю ще одного удару. — Отримай, тварюко! Що, не подобається? Ну то от тобі ще… і ще…

Меч практично не зустрічає опору, що дозволяє мені наносити і зворотні удари, які залишають у тілі дракона глибокі, умовно кажучи, різані рани.

Дракон уже не верещить, а гарчить від злості та болю. Намагається збити мене з ніг ударом крила, але я його навіть не відчуваю, тільки могильний сморід на мить став сильнішим і туман перед очима згустів, а ось у крилі тварюки залишається величезна дірка.

 — Он воно як? — промовляю спантеличено. — Що ж це виходить? Я сам зброя? А-ну, ну…

Піднявши над головою меч, кидаюся на дракона, як на таран... Все навкруги знову застилає білим туманом, жах обгортає, наче крижаною водою, аж волосся диба встає, а зуб не потрапляє на зуб, здається — ось-ось зупиниться або розірветься серце — але вже секундою пізніше страх відступає. Разом із туманом. Я пробіг крізь дракона.

Швидко розвертаюся, готуючись трощити все, що підвернеться під руку, і бачу перед собою не примарного дракона, а безформну каламуть, яку, як аеростат, утримують на місці десятки коренів.

— Чудово! Тепер і вогнику можна додати! — чую радісний голос Тіма, і в центр хмари вдаряє фаєрбол. Чується шипіння, як від води, що потрапила на розпечену поверхню, і вона буквально на очах стає ще меншою.

— І пригостимо очищенням! — продовжує добивати поваленого ворога маг. — Тінь! Не спи! Допомагай! Владе! Чого завмер? Рубай! Не давайте йому часу відновитись!

Це запросто і з великим нашим задоволенням. Стаю прямо під хмарою і махаю мечем на всі боки, навіть не вибираючи цілі. Не промахнусь.

«Удар, удар, іще удар, знову удар — і ось Борис Будкеєв (Краснодар) проводить аперкот. Ось він притис мене в кутку, ось я ледь-ледь пішов, ось — аперкот, я унизу, і зовсім не тойво...», — крутиться в голові завчений ритм. Тренер любив Висоцького і часто крутив його пісеньку про боксера на тренуваннях. От і записалося… Десь читав, що коли якась річ чи подія має в пам’яті людини понад три сотні асоціативних з’єднань, то запам’ятовується назавжди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍