Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— З радістю вип’ю кави з тістечками. — Дана не розуміла, як реагувати на його вислови. Вона знала лише одне – йому боляче, надто боляче. І тиради, сповнені жалю до себе, давали йому сили пережити вечір.

Вони увійшли до будинку колишнього лікаря і Дана помітила, що він вже давно не прибирав тут. На меблях лежав товстелезний шар пилу по якому можна було пальцем малювати. Василь Михайлович привів гостю на кухню і ввімкнув кавоварку. Приміщення заполонило тихеньке гудіння машини, що по краплині націджувала ароматне еспресо у дві прозорих чашки. Дану трохи розслабив запах кави й вона перевела погляд на господаря будинку.

Чоловік, наче робот, витягнув широку тарілку і переклав на неї дюжину невеличких тістечок, прикрашених вмілою рукою майстра. Його волосся стрімко посивіло, а зморшки в’їлись у шкіру, ніби терміти у дерев’яну серцевину. Він нагадував тінь: майже нічого не залишилось від енергійного та веселого лікаря, якого Дана пам’ятала з дитинства.

— Що тебе привело сюди? — Василь Михайлович поставив перед гостею каву злегка тремтячою рукою.

— Хотіла провідати вас. — Дана не знала як розпочати розмову про смерть Володі і її здогадки.

— Чому ти прийшла до мене я розумію. А що ти робиш у Міжвиську? Ми ж обоє знаємо, що ти не по своїй волі приїжджаєш сюди. Якщо ти повернулась в батьківський будинок, отже, щось трапилось. Так? — чоловік, який, здавалося б, постарів всього за два місяці, вперше за все життя говорив із Даною відверто. Жінка мало не захлинулась кавою від його прямоти. Вона не знала, що він усі ці роки помічав, як живе її родина.

— Можна й так сказати. Ми з Олегом вирішили трохи відпочити одне від одного. Шлюб інколи важко дається нам обом. — Дана почервоніла від пронизливого погляду Василя Михайловича. Він наче сканував її на предмет брехні.

— Не легко тобі з ним живеться? — запитав чоловік.

— Що ви маєте на увазі? — Дана різко посерйознішала і закрилась. Вона добре пам’ятала золоте правило свого чоловіка: ніколи не розповідати про особисте іншим людям. Він так боявся втратити чудову репутацію в їхньому оточенні.

— Олег… Він же не надто ніжний, правда? Дано, я за всі ці роки бачив і розумію більше, аніж ти можеш собі уявити. Мені доводилось часто рихтувати хлопця, доки він жив з батьками. Кепська історія! — він відпив з чашки і як ні в чому не бувало взявся їсти тістечко.

— Про що ви кажете? В якому сенсі «доводилось рихтувати»? — Дана повністю забула про пригощання й намагалась добитись від Василя Михайловича, який явно був трохи не в собі, хоч якихось пояснень.

— То давня історія, яку краще було б забути. Але в мене досі залишився гіркий осад на душі від того, що я не наважився бодай щось змінити. — чоловік забув про правила й норми, які негласно існували в Міжвиську. Весь його світ перевернувся і він більше не дбав про дрібниці. З вуст Василя Михайловича злітала правда – важка й незручна як для нього, так і для більшості жителів Міжвиська.

— В Олега були проблеми? — вона хапалась за соломинку, яка могла хоча б натякнути на те, звідки взявся в її чоловіка запальний норов.

— В нього не було шансів на щасливе дитинство. Його матір зустріла батька, а вірніше – вітчима Олега, на п’ятому місяці вагітності. Він прийняв її ситуацію і спочатку все було добре.

— Зачекайте! Тобто, батько Олега – не рідний йому? — Дана викотила очі від здивування. Ніхто й ніколи не розповідав їй цієї історії.

— Так. Про це знали лише вони і я. Матір Олега розповіла мені по секрету, коли в черговий раз просила зашити рану сина. — чоловік злісно поїдав надто солодке тістечко і, розправившись з ним, взявся за наступне. — Про що я? Ага, згадав! Коли Олег був немовлям все йшло добре. Але як тільки йому виповнилось чотири – розпочалось справжнісіньке пекло. Зовнішньо він був повною протилежністю батьків і одразу поповзли чутки. Вітчим Олега вже тоді був суддею, а в них не дуже легкий норов – професійна деформація. От він і розпочав карати сина за сором, який той приніс йому.

— Як він його карав? — ледь чутно запитала Дана.

— Бив. Бив усім, що підверталось під руку. За п'ятнадцять років я встиг з десяток разів накладати хлопцю гіпс і зашивати глибокі рани. І це лише крайні випадки, які вимагали лікарського втручання. А скільки всього він зносив з менш серйозними пораненнями? — Василь Михайлович затих і, ніби випав з реальності.

— Я не знала, що над ним знущались. — шкіра Дани вкрилась мурахами, а по спині пробіг холод. Якби вона хоча б здогадувалась про це… Може б ніколи не відповіла згодою на його пропозицію. Жінка намагалась згадати дитинство і зрозуміти, як вона не розпізнала, що над Олегом знущаються вдома? Але тоді ніхто не думав про це, коли друг приходив зі зламаною рукою і розповідав, як круто впав з дерева, майже з самої маківки.

— Я ж казав – кепська історія. Однак це ще не все. Його мама, Олеся, навіть не намагалась вступитись за дитину. Вона розповідала, що справжній батько Олега – покидьок, і вона не могла навіть дивитись на сина. От коли жінка народила дочку – все стало інакше. Свою дівчинку вони любили. А Олег почав отримувати на горіхи у два рази більше: і за себе, і за сестру.

— На ньому немає жодних слідів… — роздумувала вголос Дана.

— Дитяче тіло росте і змінюється. Крім того, наскільки я знаю – деякі шрами він звів лазером. Одного разу я мусив зашивати йому руку, а хорошої нитки не було – обійшовся тим, що знайшов. Слід залишився суттєвий, але потім я помітив, що шрам зник. Йому тоді було біля дев’ятнадцяти. Якраз незадовго до того, як ви почали зустрічатись.