Люко Дашвар - #Галябезголови

полковника Жадкіна підсліпуватими злими оченятами. — Полковнику! Принеси мені цю нелюдь на тарелі!

— Оресте Валерійовичу! Всіх знайду! І дівчину! І хлопця! І кота!

— І кейс?

— І кейс! — запопадливо завірив Жадкін.

— Спочатку дівчину і кота, полковнику! — наказав нардеп. — А хлопця мої люди пошукають.

Жадкіну геть не подобався такий розклад, та сперечатися з Гашинським не став.

— Ви праві! — завірив доброго сина своєї мами. — Якщо поєднаємо зусилля, скоріше знайдемо…

— Кейс? — нардеп, сука, дивився у корінь.

— Знав би ти, Феліксе, як я боюся його! — призналася пані Жадкіна, коли після опівночі народний депутат Гашинський, його набундючений помічник Льоня Бурсак і дві автівки охорони від’їхали від будівлі Головного управління національної поліції у місті Києві, помчали у бік Великої Житомирської.

— Ще подивимося, хто кого! — полковник теж розумівся на підтекстах, тому правильно інтерпретував побажання нардепа. В голові вже крутилися коліщатка, складаючи багатоходівки, якими можна було б убезпечити життя подружжя від імовірних зазіхань Гашинського, бо полковник уже усвідомлював: смерть матері стала для Ореста Валерійовича хоч і трагічним, але приводом видоїти всіх, кого тільки вдасться, у радіусі досяжності. А у льохах подружжя Жадкіних вітер іще не гуляв…

Йшли до «мерседеса» пані Жадкіної, бо полковник відпустив водія і вирішив їхати додому на одній з дружиною машині.

— Досі повірити не можу в те, що Галина… — сказала Юлія Володимирівна.

— Давай уже знайдемо її, Юлю!

— Завтра зателефоную в салон, уточню адресу!

— Зараз! — полковник зупинився біля автівки дружини, подивився Юлі в очі.

Двічі повторювати не довелося. Одразу зателефонувала Жені Лисиці: хто, як не т. в. о., має висіти на дроті цілодобово? Та мобільний Лисиці відповів довгими гудками.

— Ще одна сволота невдячна! — пані Жадкіна відключила дзвінок, набрала Олю Корнійчук.

— Так… Я знаю, де Галя мешкала. У квартирі свого чоловіка на Березняках, — повідомила Оля сонним голосом.

— Поряд із будинком, де жив Іван Миколайчук? — спитала Юлія Володимирівна, і аж похолола від несподіваної здогадки: невже?..

— Так…

— Адресу запиши! — порадив полковник дружині.

— Я знаю, де це, — прошепотіла.

— Тоді поїхали!

— Зараз? — глянула на годинник: друга ночі.

— Зараз! — наказав чоловік.

Певно, всі, кому стала відома ймовірна дата близької смерті, закреслюють кожний прожитий день, ніби прощаються з ним. Галя теж закреслювала дні на настінному календарі. Спочатку, коли знайшла його у тумбочці біля ліжка, лише здивувалася: як же багато всього зайвого зберігають люди. І оскільки в тумбочці календар заважав, поклала його на верхню поличку одежної шафи. Перед тим лиш закреслила день — п’яте березня, наче б те могло перекреслити не тільки день, що минув, а й усі карколомні його події.

— Все почалося п’ятого березня, — прошепотіла. — Аннушка розлила олію! А я — каву.

Та скоро місце на верхній полиці зайняв алюмінієвий кейс, який добра рука пані Хитрук повернула до гостьової кімнати зрубу Чорнобая. Галя заховала його туди, аби пізніше здихатися: і кейса, і його вмісту. Для того знадобилося дістати з шафи настінний календар: врешті перестав існувати горизонтально і геть не функціонально по тумбах і поличках, розправив сторінки, мов крила, на стіні, гордо демонстрував дні, тижні, місяці.

— Шосте! Тьома зрадив мене, — Галя закреслила ще один день березня. — Сьоме! Маю дякувати, що у Тьоми такий гонористий і такий відморожений батько: іноді це допомагає, — закреслила. — Восьме! Зарозуміла бабця, яку свекор приставив до мене. І настирний хлопець на ім’я Сашко, — викреслила і їх. — А ще — постригла каліку.

Невдовзі перекреслені дні на календарі почали нагадувати кладовище, а швидкість, з якою спливало життя, лякала не менше, ніж перспектива померти скоро. Галя намагалася нівелювати час до безподієвої аморфної маси — сірої, наче перемішані в одному відрі день і ніч. Їй здавалося, це гальмує час до майже повної зупинки. Прокидалася вранці, довго лежала на постелі, очікуючи, поки Чорнобай покине будинок. І лише після того, як позашляховик свекра виїжджав на вулицю, врешті вставала. Байдужо перебирала продукти у холодильнику і на полицях кухні.

— Треба щось приготувати, аби Чорнобай не вважав мене невдячною, — шепотіла.

Іноді готувала, та частіше поверталася до кімнати, лягала на постіль, бо відчувала, як сили покидають її. Так зграя щурів тікає з корабля, який тоне.

— Вже тону? — прислухалася до себе, наче тіло мало надати швидку й однозначну відповідь. Та марно.

Під вечір до будинку в Затятовому повертався Чорнобай. Гукав ще від вхідних дверей, наче невістка гасала цілісінькими днями невідомо де.

— Галю! Ти вдома?

Галю не дратувала настирна впертість, з якою Чорнобай день у день повторював дурнувату фразу. Не відповідала. Лежала на постелі у гостьовій кімнаті і навіть не вмикала світло. І лише коли Чорнобай починав стукати у двері, підводилася. Відчиняла двері, намагалася не дивитися на свекра, який стояв по той бік дверей у коридорі.

— Не відволікайте мене, — відводила погляд, відповідала відсторонено і байдужо. — Я дуже зайнята!

Зачиняла двері і знову лягала на постіль: і вже невтямки дівчині — день за вікном чи ніч! Та за тиждень після повернення зі столиці терпіння Чорнобая вичерпалося.

— Не відволікайте, прошу, — сказала, як завжди. — Я дуже зайнята.

Вже хотіла зачинити двері, та Чорнобай притримав їх.

— Чим? — спитав.

Насупила брівки, зиркнула на Чорнобая. Дивився невістці у вічі. Галі здалося: по тих очах так легко прочитати думки чоловіка! Аж на кілька митей затримала на ньому погляд. «Невже вигнати хоче?» — промайнула думка, бо здалося, що у Чорнобаєвих очах добра не спостерігається.

— Ми домовилися: без запитань… — прошепотіла.

— Тоді скоріше розберися зі своїми справами, бо завтра зранку мені твоя допомога знадобиться!

Розгубилася.

— А яке завтра число?

— Сімнадцяте березня.

— А-а-а… Сімнадцяте! — бовкнула. — Сімнадцятого не можу…

— Хіба я спитав, чи ти можеш? — відповів Чорнобай. І перш ніж Галя встигла відреагувати, пішов геть.

— Він знущається?.. — Галя відчула, як чорна байдужість тане, поступаючись місцем яскравому злому роздратуванню.

Анка Сулима собі ціну знала, тому у пліткарках не ходила. Та несподіване руйнування планів щодо спільного із Андрієм Чорнобаєм майбутнього змусило затятівську банкіршу переглянути пріоритети. Бо ж — казна-що! Востаннє бачила хазяїна «Левади» сьомого березня вранці, коли навіть планувала запропонувати йому руку, серце та всі