Люко Дашвар - #Галябезголови

Я тебе власними руками прикінчу, мудак ти кінчений! І як ми нову країну побудуємо, як знищимо злочинність, коли у наших правоохоронних органах такі йолопи працюють?! Я тебе, Лопато, суко ти, питаю! Як?!

Відповіді не чекав! Вибіг із кабінету підлеглих, ускочив до свого, махнув дружині: мовляв, ніяких запитань! Тільки не зараз! Хвилин двадцять застиглим поглядом дивився в одну точку з таким напруженням, аж мордяка пішла червоними плямами, і тільки коли Юля поставила перед ним склянку віскі і мовила: «Роби хоч щось, тільки не марнуй час так безглуздо!» — схаменувся. Глянув на дружину із вдячністю: вони таки — справжня пара! Знають, як вкрутити одне одному мізки у скрутну хвилину. Заковтнув віскі, аж тут — стук!

— Можна? — до кабінету зазирнув слідчий Зубенко: очі сяють, дихалка збивається, рухи нервові, збуджені. Невже щось намацав?

— Є машина, яка може мати стосунок до пограбування і вбивства! — видав.

— Кажи! — полковник і сам збудився, занервував і враз став молодим гончим: якщо наздожене і вчепиться, то вже не відпустить.

Слідчий Зубенко умів викладати суть коротко і ясно: комунальники розповіли про блювотно-зелений «міні-купер», такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала, як обнова. Він з’явився біля сміттєвих баків у середині лютого, і дядьки навіть подумали, що «міні-купер» з розряду того металобрухту, який хазяї просто кидають на вулицях столиці, бо утилізувати його дорожче, та одразу після вбивства, про яке комунальники дізналися від двірнички після восьмого березня, коли наступного разу приїхали забирати сміття, автівка зникла!

— Тобто шостого березня вона ще стояла! — резюмував слідчий. — Бо комунальники мусили відтягувати її від баків, аби забрати з них сміття. А після восьмого — зникла. І номери…

— Що? — полковник оцінив зачіпку як слабеньку, тому і запитав без азарту.

— Номери не київські…

— А «міні-купер» якого року? Вони зможуть його ідентифікувати за роком випуску?

— Вже зробив, Феліксе Аскольдовичу! — не втримався, похвалився слідчий.

Усе просто. Відкрив в Інтернеті сайт фанатів славетної англійської автомобільної марки. Там не тільки історія створення бренду, а й історія кожної моделі. Дядьки уважно роздивилися фотки, тицьнули пальцями у дводверний «міні-купер» 1970 року випуску: така сама автівка у дворі тихого печерського провулку скніла. Слідчий уже відправив запит на отримання інформації про кількість таких автівок брудно-зеленого кольору, які зареєстровані в Україні, а також їхніх господарів.

— Відповідь швидко отримаємо! — завірив начальника.

Полковнику Жадкіну версія здалася занадто сумнівною, проте іншої не було. І не сидіти ж без діла, поки відповідь надійде!

— Вивчи відео, на яких у місті засвітилися старі зелені «міні-купери», — наказав слідчому.

Чи то Юлії Володимирівні Жадкіній передався азарт, з яким слідчий Зубенко вчепився у справу, чи то тривога за власне життя ставала все більшою і затуляла собою всі інші проблеми, чи то після щоденних походів по ломбардах у пошуках зниклих речей убитої бабці так вимоталася, що їй просто хотілося виплакатися на дебелому плечі полковника, але увечері сімнадцятого березня, коли слідчий Зубенко мав надати начальнику звіт про зелені «міні-купери», припхалася до чоловіка в управління, щоби скорше дізнатися хоч якусь обнадійливу новину.

Присіла поряд із полковником, уп’ялася поглядом у монітор комп’ютера.

— А як ми на чорно-білому відео розпізнаємо зелений «міні-купер»? — запитала з розпачем, бо знала відповідь.

— Ніяк! — буркнув чоловік. — І вся ця версія — ніяка і веде у нікуди! Але, щоби поставити на ній хрест, маю продивитися шлях кількох старих «мініків» сімдесятого року, які вдалося відшукати у Києві.

Від автівок на відео почало мерехтіти в очах уже за кілька хвилин перегляду: кожен окремий шматок його здавався пані Жадкіній безглуздою маячнею без суті. Мружила очі, щоби хоч якось зосередитися, та все більше схилялася до того, що чоловік правий і вони марнують час.

— Може, додому? — запропонувала.

— Відпочинь трохи, а я додивлюся, — відповів полковник. — Матеріалу ще — на півгодини, не більше.

Пані Жадкіна відкинулася у кріслі, заплющила очі. Скільки хвилин куняла? Невідомо. І як так сталося, що відкрила очі саме тоді, коли полковник хропів, поклавши голову на стіл, а на моніторі його комп’ютера з’явилося відео із АЗС? Юлія Володимирівна кинула байдужий погляд на монітор і очам не повірила.

— Галя? — прошепотіла вражено. Уп’ялася очима у монітор. Це ж точно Галя Чорнобай! Змія, яку Юлія Володимирівна Жадкіна пригріла на власних грудях! Ось Галя вийшла з автівки… З «міні-купера»! Притискає до грудей немалий згорток, суне назустріч хлопцеві, що сеї миті виходить з будівлі АЗС.

— Феліксе! Феліксе, мать твою, прокинься! — вчепилася у чоловікову тушку, трусила щосили. — Феліксе, Господи, Боже ти мій! Та це ж Галя! Це вона так віддячила за все добро, що я для неї зробила!

Полковник зі слідчим Зубенком переглянули відео разів сорок. Перш за все виокремили лице хлопця, передали для оголошення у розшук, бо ідентифіковувати особу потреба відпала. На відео чітко роздивилися номер автівки, за номером вирахували власника: Консуматенка Юрія Івановича, 1994 року народження, уродженця міста Хмельницький. Розібралися з хлопцем, перейшли до дівчини. Максимально збільшили зображення, намагалися роздивитися, що у згортку.

— Це ж кіт! Кіт із квартири матері Гашинського! — вигукнув слідчий Зубенко.

— А раптом це просто якийсь сторонній кіт?.. — засумнівалася пані Жадкіна.

— Це — мамин кіт. Ошийник для Мурчика… я робив! Власними руками, — народний депутат Гашинський прибув за десять хвилин після того, як йому зателефонував полковник, хоча до того між подружжям Жадкіних відбувалася коротка, але яскрава й енергійна, як блискавка у нічному небі, розмова. Пані Жадкіна благала чоловіка не турбувати народного обранця і не нагадувати про себе зайвий раз, поки убивця його матері не впійманий, та полковник не мав сумніву: треба терміново зв’язатися з Орестом Валерійовичем, аби продемонструвати, як багато надзусиль вони докладають до пошуків того самого вбивці.

— Так це, вибачаюся, той самий ошийник? — обережно запитав полковник Жадкін Гашинського, намагаючись роздивитися на відео з камер стеження АЗС не тільки розмиті обриси кота, обгорнутого якоюсь тканиною, якого Галя тримала на руках, а й ошийник на його шиї.

Гашинський кивнув, перевів погляд на зупинене відео, на якому розгублена засмучена Галя притискала до себе згорток з котом…

— Присягаюся світлою пам’яттю моєї любої матінки! — прошепотів хижо, вказав на Галю. — Я з цієї тварюки зроблю сотню нових ошийників! Власними руками зроблю! — замовк, уп’явся у