Лада Астра - Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра

– Пані та панове!!! Нарешті ми дочекалися цієї грандіозної події!!! – радісно віщав ведучий у гучномовець, з тієї ж самої величезної та помпезної сцени. На ній знову стояла я та тепер компанію мені складала лише Елоїза Боде. І знову я думала про те, що я тут роблю?

Ведучий:

– Ми сьогодні станемо свідками історичної події нашого королівства!

“Як я дійшла до такого?”

– Ми довго чекали на цей день. І, слава усім богам, він настав!

“Як я могла допустити таку невиправну помилку в своєму житті?”

– Я вдячний королю Рейнару за можливість відкриття церемонії фінального вибору королеви!!!

“Мені кінець”

   Ще зранку я думала, що достатньо сильна, щоб пережити достойно цей фінал. Я вела з собою довгий діалог на протязі всьго часу підготовки до церемонії. Я вмовляла себе навіть тоді, коли над моїм церемоніальним образом трудились, що найменше, п'ятеро людей. Вони крутили мене в різні сторони; сперечались між собою, що буде краще, що додати, а що треба прибрати; робили безліч маніпуляцій наді мною, щоб останній мій вихід був вражаючим та незабутнім.  Я ж нічого не говорила, а, як маріонетка, виконувала все, що мене просили зробити. Я була зайнята іншим, більш важливішим для мене. Я намагалася домовитись сама з собою про правильність свого рішення.

     Король більше не приходив до мене. Лише на сонар прислав не зрозумілий запис: “Я не хочу тебе нервувати. Розумію, що ти вже мабуть прийняла рішення і будеш вперто стояти на своєму. Тому я буду говорити з тобою після церемонії. Не страждай там даремно. Вихід є завжди Адалін.”

     Це повідомлення знову було сповнене надії. Він знову щось вигадав і, хоч я просила його зупинитись, він вперто вирішив йти до кінця. Для мене це виглядало як намагання спастись посеред моря. Скільки б ти не копирсався і не тримався, рано чи пізно ти все одно потонеш. Який відсоток, що посеред велетенського моря тобі пощастить зустріти рятівний корабель? Думаю 0,0000001 і це ще якщо хтось знав про те, що ти вирушив у відкрите море.

     Я надії вже не мала та і не хотіла мати. Це здавалося мені більш булючишим, ніж просто спробувати прийняти все як є і, переживши останнє випробування, розійтись в різні сторони. 

   Лише одне не давало мені спокою. Тепер я не зможу бачитись з Яшкою і Моно, а тільки по сонару спілкуватись. Я ж навіть і не попрощалася з ними.

  Вже перед виходом на сцену нам повідомили, що одна з нас ( читайте  “я”) більше не повернеться сьогодні в Білий замок, а поїде додому прямісінько з цієї сцени і карета вже підготовлена та чекає на оголошення переможниці. Речі будуть доставленні окремо. Просто чудесно, що про це мені сказали в останній момент. Я ж ці дні навіть і не заходила до Яшки, проживаючи, то власну вічність, то власну драму. 

     А тепер от, стою на сцені і з усих сил намагаюсь стримати ці кляті сльози. Здається Рейнар розбудив в мені якусь плаксу і ніжну зефірку, що не вміє тримати свої емоції при собі. 

    І я б стримала. Чесне слово. Я ж скільки працювала над собою. Я прокручувала усі можливі сценарії в голові і вважала, що вже готова до всього. Та я зовсім була не готова до людської підтримки. Коли ми вийшли на сцену, перше що я побачила це плакати. Незчисленна кількість плакатів. Спочатку я не хотіла читати, що на них написано, поки випадково не виловила оком знайоме словосполучення “Королева народу”. Я почала вчитуватись і просто не могла повірити в написане на них. Безліч плакатів у мою підтримку, дитячі малюнки і потім вигуки. 

    Неймовірна кількість людей на площі перед сценою підтримували мене. Були і плакати з підтримкою Елоїзи. Їх теж було досить багато та це й ціком очікувано, до цього я себе готувала. А от підтримка мене, просто вибила в мене землю під ногами. Я ж не маю ані могутнього роду, ані багацтв і якихось підриємств, я не можу їм нічого запропонувати у відповідь. А вони прийшли і підтримують мене абсолютно безкорисливо, просто за якусь, тільки їм відому, ідею. І це не один, два піддані, їх було безліч. Як це сприймати? Як тепер спокійно все витримати? Я знаю фінал сьогоднішньої церемонії і я вже готова до нього, але ось це… Ця їх підримка, їх щира віра у мою перемогу, що читалася в посмішках на їхніх обличчях, вона просто руйнувала хід усіх можливих сценаріїв у моїй голові.

   Поки ведучий розповідав якісь, на його думку, цікаві небилиці про відбір, я глянула на Елоїзу. В неї сьгодні був образ справжньої нареченої. Максимально пишна біла сукня, що відкривала плечі і ніжно вимальовувала тонкий стан чарівно переливалася на сонці мерехтливими зайчиками. Їй би додоти ще білий вельон і можна прямо зі сцени йти під вінець. Але видно було, що її теж не мало вразила моя підтримка. Кудись зникла її безтурботна посмішка, що не сходила увесь час, поки ми не вийшли на сцену. От і добре. Хоч так додам їй перцю в солодкий чай. Щоб майбутнє життя не здавалося їй таким вже солодким медом. Ось така я зла конкурентка. Але мені можна пробачити, я для цього королівства жертвую своїм єдиним і точно останнім коханням у житті.

    Мій образ був теж красивим. Принаймні сукня дуже влучно підходила до кольору моїх очей. Вона була з першого погляду блакитною, але коли я починала в ній рухатись, то тканина ніби змінювала колір переливаючись відтінками бірюзи. Це не була сукня переможниці, але вона справді мені дуже сподобалась тим, що підкреслювала мою особливість. Якби не сама подія, то я мабуть довго ще крутилася перед дзеркалом і милувалася своїм образом. А так, я лише мимохідь відмітила її красу.