Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Усе, ніколи більше вони не рибалитимуть разом. Розум відмовлявся це приймати та розуміти. Пам’ять, щоб не розбурхувати жаль, відганяла спогади про батька… Але сльози нарешті з’явилися, він несподівано відчув на вустах цей знайомий солоний присмак і… почав їх пити… Він злизував вологу зі щік і губів і жадібно ковтав, як спраглий у пустелі останні краплі рідини…

Хтось прийшов: Марко отямився від надривного дзеленчання дзвоника. Прилад аж почервонів від натуги…

— Хто? — боязко прохрипів він із-під дверей.

— Свої, відчиняй! — гукнув я.

Його злякані почервонілі очі, розгубленість у рухах рук, майже розпач. Він благально позирає на Аню, котра стоїть у мене за спиною, сподіваючись почути хоч щось, що мало би слугувати поясненням, виправданням… Але нема нічого. Констатація. Із цим неможливо змиритися, у такій ситуації немає природної поведінки. Усе, що б не відбувалося, це лише гра, це лише страх і розпач…

— Мені шкода, — бурмочу я… — він якось згадував про тебе…

Марко підводить погляд, у якому стоїть якесь невимовлене запитання. Очевидно, він досі сподівався, що йдеться про якийсь розіграш, що все це неправда, сон, що він щось переплутав або переплутав усе той дідуган із притулку… Але тепер до цієї серії помилок додаються ще й мої слова, і він уже не має сил опиратися правді, він пускає її у свій мозок, до нього нарешті приходить усвідомлення втрати… Він щось згадує — очі наповнюються муттю минулого — і раптом звідти бризкає рідина: щось схоже на сльози, але чомусь жовтуваті, а може, то мені лише здається…

Аня похнюплено підходить до нього, і він обіймає її, стрясаючись у риданнях… У коридор убігає заспана Тома, яка щойно прокинулася й ще нічого не розуміє, у дверях стоїть не менш знічений дід. Перш ніж пізнати мене, він довго й пильно дивиться мені в очі, потім оглядає мешти, куртку, яку мені люб’язно позичила Аня, штани. Підходить ближче…

— Щось сталося? — запитує Тома, кліпаючи то на Марка, то на мене, то на Аню.

Усі мовчать, похнюпивши голови… Марко прочиняє рот:

— У мене… вбили… — він умовкає, бо все ще не вірить, усе ще сумнівається…

— Кого вбили?.. — пошепки запитує Тома, ми швидше здогадуємося, що саме вона проказала за порухами її вуст, ніж чуємо…

Приїздить великим бусиком Васько. Загальмований Марко відчиняє йому двері, вітається за руку, пропускає за спину, немов давнього знайомого, й уважно, якось аж надакуратно причиняє дверцята. Окуляри Васька зблискують напроти вікна, він бере мене під руку, відводить набік, щось шепоче про те, що міг би відвезти з собою мене, Марка й ще кількох чоловік, але в бусику тільки вісім місць, наголошує він. Я обводжу поглядом кімнату й чомусь перераховую всіх: я — один, Марко — два, Тома — три, Аня — чотири, дід — п’ять, Васько — шість. Мені й на гадку не спадає, що хтось може мати інші плани, що смерть Маркового тата для жінок — чужа та байдужа, що навіть мені вже все одно, і я міг би спокійно зостатися, бо тілові Мирона моя шана не потрібна, так я гадав тоді, так я гадаю й зараз, але чомусь, навіть не спитавшись нічиєї згоди, я майже силоміць загнав їх у бусик, і вони не сміли пручатися, замкнені, знічені, збуджені та водночас притуплені, загальмовані, вони мовчки корилися, згинаючи голову й горблячись, одне по одному лізли в бусик, Тома сіла біля вікна й одразу ж втупилася в його проріз, поруч із нею гепнувся напівпритомний Марко, який, схоже, уперто міркував про те, як йому слід зараз повестися, яку модель поведінки обрати… Дідові довелося подати руку, щоб підсадити немічне тіло, його підборіддя тремтіло, судини, які проступали крізь надтонку шкіру обличчя, набрякли… Нарешті Аня, вона озирається на мене, потім зиркає на Марка, але одразу ображено відвертається від нього, бо він весь поглинутий власними думками й нікого не помічає…

Бути стає важче, ніж не бути. Усе тіло якесь аж зайве, воно муляє душу зовні чи навпаки: опіки душі при терті до внутрішньої поверхні тіла ранять… Бусик харчить, заводиться з другої спроби, рушає. Васько відчиняє дверцята, висовує свої окуляри назовні, вихиляється, щоб побачити, що там позад нього, ще кілька маневрів, нарешті виїхали з двору. Прищаві пацани вороже зиркають на нас із-під густих брів, ще густіших на фоні лисих черепів, і недбало спльовують після кожної затяжки дешевої сигарети. Ще кілька хвилин — і місто позаду. Якщо озирнутися, видно безкінечні масивні стіни панельних кварталів, телевежу, що здіймається над усім цим фалічним символом майже до хмар…

Марко мріє про втечу від себе, про пожирання часу, він хоче, щоб швидше настало завтра, позавтра, щоб хтось ножицями монтажу вирізав із його життя сьогодні та все, що з цим сьогодні пов’язане. Нікому, це треба перетерпіти… Він уже не вірить у настання майбутнього, він хоче й не може уявити собі того, що станеться за кілька хвилин, коли вони прибудуть на місце… Щільно зачинені двері майбутнього, і жодної шпарки у них. Васько флегматично кермує, у його окулярах, як і на лобовому склі бусика, відбиваються перекинуті догори ногами голі дерева та небо в прогалинах гілля, і туман, що сидить у заглибинах рельєфу при дорозі в очікуванні вечора… Якісь люди з сапками на клаптиках городів, зігнуті навпіл, усе якесь малокрівне, астматичне… Огортає жаль, коли дивишся на ці неоковирні будівлі, тонкі труби, бруд, потрісканість… Васько різко звертає, побачивши вибоїну; усіх підкидає, від несподіванки падаємо одне на одного; на якусь мить затягнуті плівкою очі спалахують, звертають увагу на інших… Але…

Раптово починаються гори, земля стає дибки. Димка у верхівках ялиць та сосен при шпилях… Дорога тягнеться вгору, бусик затихає, майже спиняється, здається, він навіть починає відкочуватися назад, але Васько вправним рухом перемикає передачу на нижчу, й автобус натужно вгризається в полотно дороги, поволі повзучи догори… Довкола блідо-зелені високі сосни, крізь відчинене біля водія вікно в салон вривається різкий, але приємний запах хвої… Аж не віриться, що ми їдемо в гості до трупа… Я намагаюся згадати обличчя Мирона, але нічого не виходить. Образ блідий, розпливчатий, крізь короткі білі смуги на асфальті посередині дороги бачу хіба його очі, вони найяскравіші, сумні, карі очі, такі гарячі й водночас крижані, холодні, глибокі, як бездонне озеро в горах… І більше нічого. За кілька місяців ніхто вже не зможе згадати його без фотографії, навіть син, особливо син, бо