Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Ще через день я прочитав нове повідомлення про події звідти. На завод повернулося законне керівництво, писала преса. Було фото всміхненого Марка. «Перемога», — казав під іншим фото профспілковий лідер. У третій статті про це я раптом прочитав, що «від травм, отриманих під час сутичок із міліцією, у лікарні помер журналіст Віктор…, лауреат премії Гонгадзе. Губернатор уже висловив жаль і звернувся до міліції з вимогою…»

— …Напиши роман, — сказав мені на прощання Віктор.

— Добре, якось напишу, — буркнув я.

— Захадітє, атправляємся, — штовхала мене в спину провідниця.

— Напиши вже. У тебе все є. Трохи інтерв’ю та трохи тексту.

Я махнув рукою та пішов у вагон. Раптом почув гарчання. Це був той самий пес, який мене зустрічав.

— О, — усміхнувся я. — Твій тезко. Прийшов мене проводжати.

Я закінчую роман і думаю про свою роль у смерті Віктора. Адже якби я не мовчав так багато, то не народилося б так багато ментів.

Олег Криштопа

Письменник, журналіст. Народився в Івано-Франківську. За освітою — інженер-механік.

Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. З весни 2004-го — у проекті журналістських розслідувань «Закрита зона» на «5 каналі». Згодом були розслідування на «Першому національному» в програмі «Попередження», документальні фільми для «1+1», аналітичні матеріали для «ТВІ», і знову «5-й». З 2010-го — сценарист, а з 2014-го — ведучий історичної програми «Машина часу». Автор п'яти книжок прози, двох документальних та однієї репортажної. У 2013-му — переможець конкурсу художнього репортажу «Самовидець».

Проза Олега Криштопи — це не тільки цікаві сюжети, смачна мова, це глибоко пережитий досвід, правда життя, яку ми зчаста не лише не знаємо, але й не хочемо знати.

Іван Ципердюк