Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Промова губернатора, рівно п’ять хвилин — графік. Люди в плащах поволі відступають, ховаючись поміж хрестів, рятуються втечею… Але їх упіймають і там — я спиною відчуваю, як спітнілі засапані обличчя опозиціонерів наштовхуються на люфи автоматів Калашникова, що їх міцно стискають безжальні пальці солдатиків внутрішніх військ… Але я не озираюся, бо серед упійманих і побитих — Васько, розбиті окуляри якого перекосилися на розбитому переніссі, із ніздрі стікає цівка чорної крові, а очі дивляться кудись крізь гілля, із дна яру вгору, на сонце, велика жовтава пляма якого — єдине, що він зараз може розрізняти…

Тупий біль у голові, стукіт крові в скронях, крячання ворон, вогкість яру, клекотіння чогось незвіданого на дні бездонної ями, похитування крон дерев, легкий прохолодний вітерець, що ще?..

Кудись нараз зникли всі альцгеймери та паркінсони, а разом із ними віддалилися солдати внутрішніх військ: задкуючи, немов на плівці, яку відмотують у зворотному напрямку. Так само смішно — задом наперед — ушивається губернатор: роблена усмішка, лише на мить, щоб не «передати куті меду», адже ж похорон, сумно, стримано, хоча йому чого сумувати? — його плани збуваються, його кандидат (по праву руку, поруч із Шурою) приречений на перемогу, он на вицвілих від часу могилах — листочки бюлетенів, випадково випущені котримось із старих; усі папірці вже позначено й помічено — перемога гарантована…

Частина 21

Може, якби я прочитав це раніше, то інакше б сприймав усі наступні події. Але історія не знає умовного способу. Ми з Віктором заледве дісталися одного з корпусів. Трусилися руки та ноги. Майже нічого не помічав навколо. Хотів швидше просто лягти й заснути. У великому порожньому залі з бетонною підлогою було багато людей. Упізнав Марка (він мене ні), Аню. Ми сиділи на розкладних стільцях, а Васько засідав перед нами за столом. На тому столі був графин із водою та ребриста склянка. У якийсь момент я не витримав і підійшов до нього — попити. На стіні ззаду висів портрет Мирона — із чорною смужкою.

Васько щось довго говорив. Був ще якийсь чиновник. Ішлося про заповіт Мирона. Багато нюансів із приводу будинку, благодійних фондів і таке інше. Багато незнайомих прізвищ, розпорядників. Маркові дісталися акції заводу. Васько казав про спробу захопити завод. Що на боці загарбників були внутрішні війська зі зброєю. Що одну атаку вранці відбили, але буде наступна.

Чиновник взяв слово й розповів про час, який має минути на оскарження. І що він не може нічим допомогти.

Потім вийшов чоловік, що представився активістом із заводу. Сказав, що основна мета загарбників — згорнути виробництво. І таким чином завоювати ринок. Васько звернувся до Марка. Той із місця відповів, що поки не знає, що сказати. Що йому потрібен час. Хтось підійшов до Васька та щось прошепотів на вухо.

— Щойно була друга спроба. Завод захопили, — сказав Васько. — Я свою місію виконав, тепер слово за тобою, Марко.

Хвилин через двадцять нарешті закінчили.

— Тепер розумієш? — запитав мене Віктор.

— Що розумію?

— Ну, що його могли вбити не через вибори. А через завод. І просто прив’язати це до кампанії. Або навпаки.

— І що це нам дає? — запитав я.

— Нічого, — сказав Віктор.

— Де Марко? — спитав я. — Я б хотів записати з ним інтерв’ю.

— Уже поїхав. Із Васьком й активістом із заводу. Туди. Хоче зібрати людей, поговорити з ними. Точніше, люди хочуть його бачити. Мирона вони поважали, навіть любили. Вірили в казочку про доброго царя. Менталітет галицький. Це тобі не степ і не козаччина.

Ми мовчки постояли. Було якось навіть не сумно, а безмірно порожньо. Як у кінці світу.

— Хочу додому, — простогнав я, тримаючись за голову.

— На вокзал? — запитав Віктор.

— На вокзал, — захитав я головою.

Через дві години я вже був у поїзді. Віддав провідниці квиток, розстелив, упав на полицю й проспав до самого Києва.

— Що там? — запитав мене наступного дня редактор. Решти історії я ще не читав.

— Нічого, — відповів я. — Якась х…ня. Убивство, у якого може бути кілька мотивів. Як політичний, так й економічний.

— Дедлайн через три години, — сказав шеф.

— Скільки знаків? — запитав я.

— Три тисячі, чотири — гора. Тут пару судів ще намалювалося. Ти довго там був.

— Я ж тільки два дні…

— Треба було за день. Це вже неактуально. Словом, пиши.

Дві години я думав, пив каву зі співробітницею, потім нарешті вродив сухий короткий текст. Він потрапив на п’яту сторінку. Непогано. Була фотка з похорону.

А вранці наступного дня я дізнався про акцію протесту. Про те, що кілька тисяч робітників під проводом Марка вийшли в центр міста. Їх розігнали внутрішні війська. Із застосуванням зброї. Травматичної. Марко не постраждав. Кілька чоловік поранені. На пошті в мене був лист від Віктора. Із коротким текстом.

«Я (він, вона, вони) прокинувся на світанку. Нагло витягнутою з-під ковдри шкірою пробіг дрож передчуття. Повітря було, як завжди в таких випадках, різке й холодне. Сіріло: сонце ще не зійшло, однак його обіцянка вже додавала крові в небо, вихоплюючи з пітьми стіни й асфальт. Кухонний ілюмінатор визирав просто в прямокутник „хрущовського“ дворика — наче тюремного, що викликає клаустрофобію. Єдиний вихід (також прямокутником) зяяв угорі, поміж дахами, і туди був спрямований погляд почервонілих від безтями та довгого очікування ранку очей. Судини полускалися від кави та цигарок. Криваві прокаринки віддзеркалювали хмари на волі й віддертий тиньк, із-під якого сіріли квадратики цегли…

Зібратися не вартувало нічого — закинути ще кілька консервних бляшанок у рюкзак; перевірити, чи добре складений намет, одягти джинси, сорочку, жилетку. Присісти на кілька хвилин, відчути від нетерплячки та лячного очікування підхід калу до ануса, випорожнитися, зайняти кілька зайвих хвилин сигаретами й ще однією зайвою кавою. Нарешті встати, відчинити кватирку, пожбурити недопалок кудись у двір, на голови двірників, вдихнути на повні легені справжнього повітря, усміхнутися до себе та вийти…

Зберемося на майдані, під ратушею. Кілька чоловік уже віддавна сидітиме на камінних огорожах ще чорних від вчорашнього дощу клумб. Усі ми схожі на звичайних туристів; лише ця подорож — назавжди, як стрибок без парашута. Вітер нервово шарпає фану на шпилі, вікна навколишніх будинків, посопуючи, сплять. Патруль, очолюваний гостроносим псом, позирає на нас недоброзичливо, певно, попереджений заздалегідь. Очі, затінені козирками кашкетів, так само червоні від неспання. Вони випромінюють флюїди злості.

Час ще не настав, але дехто не витримує та починає розмотувати транспаранти. Доводиться на ходу змінювати