Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

він уже намагається забути батька… Тисне вказівними пальцями на скроні — стирає, хапається за пасма волосся — от-от висмикне з корінням, але ні — це лише марнотний театр перед собою. Йому не позбутися тіні батька, якого зрадив… Йому не позбутися себе, своєї безвинної вини…

Довкола — лиш ліс, час від часу повз нас прошмигує зустрічне або супутнє авто, Тома щось каже у вухо Маркові, він слабко всміхається, Аня ревниво пантрує за обома… Дорога різко завертає, у кущах над розламаною зупинкою бачимо напис «УРО Т», приїхали…

Подаю руку дідові, потім Ані, услід за нею зістрибує Марко й допомагає злізти Томі. На подвір’ї кільканадцять міліціонерів, пес із настовбурченими вухами, висолопивши язика, натягує повідок і гавкає на нас. Один із цих типів у блакитній уніформі наближається, собака метається на прив’язі, бризкаючи слиною…

Із бусика виходить Васько й іде навперейми міліціянтові. Притримуючи офіцера за лікоть, відводить його набік і щось пояснює. Чоловік у формі недовірливо слухає, підозріло зиркаючи в наш бік. Хмари розступаються, і стає сонячно-сонячно. Усі мружаться. У вікнах центрального корпусу — зморшкуваті беззубі обличчя. Їх усіх зачинили, на дверях — озброєна охорона. Якийсь хлопчина заціпеніло ввіп’явся пальцями в автомат, інший чухає свіжострижений газон власного черепа…

— Ходімо, — каже нам Васько. — Але швидше.

Крокуємо алеєю: розбитими плитами, порослими травою. На плечах і спинах відчуваємо погляди — захованих у хащах міліціянтів і старих, що пантрують і за нами, і одне за одним. У повітрі — відчуття напруги. Хочеться озирнутися, але знаємо, що не можна, потрібно притримуватися якогось неоголошеного правила: ми вдаємо, що не відчуваємо цих поглядів. Марко угнув голову в плечі, зігнувся, на нього аж шкода дивитися. Він іде наче під прицілом, здається, от-от має прогриміти постріл і він замертво впаде… Проте нічого не відбувається, і це гнітить його навіть дужче, ніж якби хтось справді поцілив у нього. При вході в штаб ще два озброєних автоматами солдатики внутрішніх військ. Камуфляжні форми завеликі на цих хлопчаків: смішно віддуваються рукави й штанки, настовбурчився живіт. Я дивлюся на їхні автомати та думаю, що варто комусь із них не витримати психологічного навантаження, зірватися — і він легко може прошити чергою нас усіх… Смерть зовсім поруч, за який крок, смерть така ж реальна, як і тіло в штабі, як і потріскані плити під ногами… Залізна смерть у масці блідого пуху над губами, блідо-червоних прищів на чолі та щоках… Марко дивиться на ці прищі, уявляє собі цих хлопчаків перед люстерком, як вони чавлять свою шкіру, тиснучи гній пальцями, і раптом згадує, як робив це колись сам або як це робила Аня в його квартирі перед трюмо, коли він найдужче її ненавидів… Але все це не має жодного значення, усе це зайве та недоречне, проте що може бути доречного за таких обставин, які думки вважати правильними й гідними? — Марко розгублено озирається через Томине плече на мене, шукаючи якоїсь поради: в очах його біль і майже розпач. Зараз — ще кілька кроків сходами догори, повз щепки розтрощених дверей, лінолеумом, мимохідь увімкнених комп’ютерів, шаф із дбайливо поскладаними документами — і все вирішиться для нього само собою. Там, наприкінці, у глухому куті на двох табуретках стоїть труна…

Дешева вбога труна жовтого дерева з багатьма сучками. Свіжолакована — у затхлому повітрі отруйні випари, від яких пече в носі. Марко нажахано спиняється на порозі. Він ще відмовляється впускати це в себе — цю голу кімнату без жодного вмеблювання, цю кров на стіні, ці роздовбані кулями цеглини, цю голу огидну правду. Тіло прикрите простирадлом — із головою. На ще одній табуретці поруч із труною сидить черговий солдатик і байдуже курить. Він тримає коротенький недопалок двома пальцями майже при губах і жадібно вдихає дим. У нього немає очей: просто дві цятки під бровами по обидва боки носа… Маркове лице кривиться, я відчуваю, як він із останніх сил опирається потокові сліз, як вони накопичуються перед цією греблею свідомості, нарешті долають її та спадають назовні водоспадом вологи… Він підходить до розстріляної стіни, тулиться до неї обличчям і стрясається в напівістеричному риданні. Тиша, крізь яку виразно чути схлипування. Солдатик жбурляє свого недопалка на підлогу, встає та поволі йде. Проходячи повз Марка, який продовжує схлипувати, недовірливо зиркає на нього, невдоволено хитає головою та зникає зовсім. Але присутність цих людей із автоматами відчувається й надалі, від неї, як і від потрощених кулями стін, уже нікуди подітися. Погляд прикипає до плями крові, його крові… Я підходжу (не можу й собі пояснити, навіщо це роблю) до труни, різко відгортаю простирадло й гидливо відстрибую на крок… Усі стоять заціпенілі, зсутулені й дивляться на цей жах широко розплющеними очима: якесь наче здуте — як луснута кулька — тіло Мирона в подертому піджаку, сіре, без кровинки, обличчя, череп місцями обстрижений — довкола дірок від куль. І з одної з цих чорних зяючих проваль вилазять, звиваючись, хробаки. Маленькі білі черви. Їх багато. Рана просто кишить ними, цими потворними гидкими створіннями, вони мерзенно рухаються, якісь такі кругленькі та вгодовані…

Відчуваю, що мене верне. Томі теж стає зле, і вона, відвернувшись, кілька разів зригує. Аня вирячається на черв’яків і незворушно стоїть на місці. Дід, який якогось дідька поперся за нами, погано бачить і тому не розуміє нічого. Марко, відчувши, що щось негаразд, перестає ридати, обертається… Робить крок, потім другий назустріч батьковому тілу… Наче намагаючись щось заперечити, хитає головою: раз, другий. Долоні стискаються в кулаки…

Учасно з’являється Васько, який підбігає до труни та засмикує простирадло…

Тепер усе майже гаразд — можна навіть спробувати переконати себе в тому, що те, що ми щойно бачили, — нормально або, якщо й ненормально, то насправді його немає, від утоми ми перебільшили, то лише гра уяви, а не справжні черви…

Сморід лаку, яким гробар недбало змастив дошки труни, перекриває інший запах — запах смерті, запах гниття й розкладання. Запах жаху… Марко заламує руки, до нього підходить Тома та щось шепоче. Шукаю очима Аню — перекошені вуста, лівий кутик губів опущений додолу, погляд мутний, нестямний… Вона — от хто справді не відчуває майже нічого — спокійна до смерті, перейнята собою… Вона озирається, і я не встигаю відвести погляд; вона перехоплює його й значуще киває головою: знає, що я знаю. Підходить:

— Слухай, а де ми будемо спати?

Я стенаю плечима, проте запитання справді доречне. В офісі можна