Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

незважаючи на осоружну вишуканість вищого суспільства, що не дозволяла попрохати Кларису Делловей посидіти в нього на колінах. Аж тут з’явився блукаючий вогник, ота нечітка фосфоресценція, старенька місіс Гілбері, простягаючи руки до полум’я його сміху (над герцогом і дамою), який долинув до неї через усю вітальню і, здається, заспокоїв її в одному питанні, яке іноді її турбує, коли вона вранці прокидається і не хоче будити покоївку через якесь горнятко чаю, про те, що всі ми неодмінно помремо.

— Вони не хочуть розповідати нам своїх анекдотів, — сказала Клариса.

— Люба Кларисо! — вигукнула місіс Гілбері. Вона сьогодні геть схожа на свою маму, коли та вперше побачила її в сірому капелюшку в саду!

І очі Клариси справді наповнилися слізьми. Мама гуляє в саду! Але, на жаль, їй треба вже йти.

Бо професор Браєрлі, знавець Мільтона, саме говорив з Джимом Гаттоном (навіть ідучи на прийом, не спромігся рівно пов’язати краватку чи хоча б трохи пригладити волосся), тож уже з цієї відстані вона помітила, що вони не ладнають. Професор Браєрлі був дивакуватим. З усіма своїми ступенями, заслугами, вченими званнями вмить міг запідозрити в усякого роду писаках несприйнятливість свого складу — незвичної вченості й соромливості, холодної безсердечної чарівності, невинності, замішаної на снобізмі; він аж трусився, коли розпатлане волосся студентки або нечищені черевики молодика нагадували йому про світ, поза сумнівом, гідний честі, а саме світ заколотників і гарячих молодечих голів, майбутніх геніїв, і тоді він з легким посіпування голови і гмиканням — гм! — у прийнятній формі доводив до відома свого співбесідника цінність поміркованості, необхідності певних знань у царині класики для розуміння Мільтона. Отже, думка професора Браєрлі щодо Мільтона не знайшла відгуку (Клариса тепер добре бачила) в душі Джіма Гаттона (в червоних шкарпетках, бо чорні віддав до пральні). — Тож вона втрутилася.

Сказала, що любить Баха. Гаттон також любив. Це їх пов’язувало, тому Гаттон (дуже посередній поет) і вважав, що місіс Делловей значно глибше обізнана з мистецтвом, ніж інші великосвітські дами. Аж дивно, наскільки вона має строгі погляди. Щодо музики досить-таки безликі. Педантка. Але яка чарівна! І будинок у неї чудовий, якби не її професори. Клариса мала на думці висмикнути його звідси й посадити в задній кімнаті за піаніно. Він божественно грав на піаніно.

— Але багато шуму! — сказала вона. — Багато шуму!

— Ознака того, що прийом вдався, — кивнувши ввічливо головою, професор делікатно відійшов.

— Знає про Мільтона геть усе на світі, — сказала Клариса.

— Невже? — сказав Гаттон, уже збираючись зображувати професора по всьому Гемпстеду[43]: професор розповідає про Мільтона, професор відстоює поміркованість, професор делікатно відходить.

Їй треба поговорити он із тією парою, сказала Клариса, — з лордом Ґейтоном і Ненсі Блоу.

Не те, аби вони помітно збільшували галас прийому. Вони й не розмовляли (помітно), а тільки стояли біля жовтої фіранки. Збиралися разом піти ще деінде, не дуже мали що сказати за будь-яких обставин. Зате мали вигляд. І все. І цього було достатньо. Мали вигляд дуже чистих і здорових, вона в пудрі й фарбі кольору персикового цвіту, а він, такий начищений, блискучий, із пташиними очима, такий, що жодного м’яча не пропустить, жодний удар його не заскочить зненацька. Він бив по м’ячу, він стрибав, точно й без роздумів. Роти поні тремтіли на кінці його віжок. Він знав, що таке почесті, пам’ятники предкам, стяги, що висіли в церкві вдома. Він знав, що таке обов’язок, мав орендаторів, маму й сестер, цілий день провів він у палаті лордів, тому говорили вони про крикет, кузенів, кіно, коли ж підійшла місіс Делловей. Лорд Ґейтон страшенно її любив. Також міс Блоу. Дуже приємна особа.

— Як мило, що ви прийшли, просто ангельськи! — сказала вона. Вона любила лордів, вона любила молодь, а Ненсі, одягнена в неймовірно дорогі речі від найславніших майстрів Парижа, мала такий вигляд, ніби її тіло саме собою, за власної ініціативи, поросло зеленою оборкою.

— Думала, може, потанцюємо, — сказала Клариса.

Але молодим людям не до бесіди. А навіщо? Їм би гукати одне одного, обійматися, ходити неквапом, вставати на світанку, годувати цукром поні, цілувати й пестити морди улюблених чау-чау, а тоді, мурашки по тілу, з розгону стрибнути у воду й плавати. А от неймовірне багатство англійської мови, та сила, яку вона нам дарує в передачі почуттів (у їхньому віці вони з Пітером сперечалися б цілий вечір) не для них. Вони стужавіють замолоду. Понад міру будуть добрими до людей у своєму маєтку, але наодинці, напевно, дуже нудні.

— Як шкода! — сказала вона. — А я сподівалася, що потанцюємо.

Дуже, дуже мило, що вони прийшли! А які танці! У кімнатах не протиснешся.

З’явилася тітонька Гелен у шалі. На жаль, вона мусить їх залишити — лорда Ґейтона та Ненсі Блоу. Он старенька міс Перрі, її тітонька.

Позаяк міс Гелен Перрі не вмерла, то була жива. Недавно їй минуло вісімдесят. Повільно, спираючись на ціпок, піднялася сходами. Посадили її в крісло (Річард подбав). Цікавилася вона хіба що людьми, які знали Бірму у вісімдесятих, тож їх і намагалися завжди до неї підвести. А куди це подівся Пітер? Адже вони були такими друзями. При згадці про Індію або ж навіть про Цейлон її очі (тільки одне було скляне) вмить глибшали, ставали блакитними, і бачила вона тоді не людей — бо не залишилося в неї ніжних спогадів чи гордих ілюзій ані про віцекоролів, ані про генералів і заколоти, — бачила вона орхідеї, гірські стежки, а ще себе на спинах кулі, що несли її в шістдесятих по безлюдних вершинах, або як спускалася вона в доли викопувати орхідеї (подиву гідні квіти, раніше не бачені), вона їх змальовувала акварельними фарбами; невгамовна англійка, яку страшенно дратувала війна, скажімо, коли бомба впала в неї перед самими вікнами й перервала її роздуми про орхідеї і про те, як вона в шістдесяті роки подорожувала Індією — аж тут і Пітер приспів.

— Поговори з тітонькою Гелен про Бірму, — сказала Клариса.

Але він іще з нею словом не перекинувся!

— Пізніше поговоримо, — сказала Клариса, ведучи його до тітоньки Гелен, у білій шалі із ціпком.

— Пітер Волш, — сказала Клариса.

Це їй нічого не говорило.

Клариса попрохала. Дуже їй уже тяжко, дуже тут шумно, але це Клариса її попрохала. Вона й приїхала. Дуже шкода, що живуть у Лондоні — Річард і Клариса. Із Кларисиним здоров’ям ліпше жити за містом. Але Кларисі завжди подобалося світське товариство.

— Він був у Бірмі, — сказала Клариса.

Ага! Не могла втриматися, аби не згадати