Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

Чотири покоління — від Другої світової війни до наших днів, — чотири покоління дітей, які хочуть батьківської любові, натомість отримують тривогу і запитання без відповідей. Роман франко-канадської письменниці Ненсі Г’юстон «Розколини» — про дітей, які хочуть жити тут і зараз, але через трагічну історію своєї родини змушені постійно озиратись на минуле. А у минулому — нацисти, Голокост, війна, діти, відібрані у батьків, зламані долі... Роман має оригінальну хронологічну та образну побудову.
У 2006 році за «Розколини» авторка отримала престижну французьку премію «Феміна». Крім цього, Ненсі Г’юстон є лауреаткою Премії Генерал-губернатора Канади за «Пісню долин» (1993) та премії «Інтер» за «Знаряддя мороку» (1996).

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
ISBN 978-617-7654-80-2
Copyright © 2006 by Nancy Huston
© Іван Рябчій, український переклад, 2022
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Ненсі Г’юстон

Розколини

Тамії та її пісням

Що це було — цей дивний спосіб горіти, дивуватися, не могти чинити інакше й відчувати тихий і світлий натиск сліз...

Що ж це було?

Р.М. Рільке

Розколини

І. Сол, 2004

Спросоння.

Схоже на те, коли натискають на вмикач — і кімната наповнюється світлом.

Коли я виходжу зі сну, я натхнений насторожений заряджений тіло і голова у справному робочому стані, мені шість років, і я — геній, і це моя перша вранішня думка.

Мій мозок заповнює світ, а світ заповнює мій мозок

я контролюю кожну найменшу його частинку — і володію нею.

Вербна неділя ще дуже рано, та Ей.Дж.М. уже в нас

Мама і тато ще сплять залита сонцем неділя сонце сонце сонце Король-сонце

Сол Соллі Соломон

Я — потік світла раптовий прозорий і всемогутній світло легко заповнює навіть найтемніші і найвіддаленіші закутки всесвіту

у шість рочків здатний усе бачити наповнювати все світлом усе розуміти

Я блискавично вмився й одягнувся, застелив ліжко. Вчорашні шкарпетки і трусики полетіли до кошика для брудної білизни, пізніше цього тижня їх випере, висушить, випрасує і дбайливо складе моя мама, після чого вони опиняться, готові до служби, у нижній шухляді мого комода. Це називається циклом. Усі цикли слід контролювати і переглядати — скажімо, цикл їжі. Їжа циркулює по нашому тілу і перетворюється на нас, отже, слід бути дуже уважними до того, що потрапляє у нас і що має там залишатися. Я — виняток. Я не дозволяю казна-чому потрапляти до свого тіла: гівняшка, яка виходить із мене, повинна мати здорові колір і консистенцію — адже це теж частина циклу.

Чесно кажучи, я ніколи не відчуваю голоду, і мама ставиться до цього з розумінням, дає лише ті продукти, які мені подобаються і легко циркулюють в мені — йогурти, сирки, макарони, арахісове масло, хліб, пластівці, — мама не наполягає на чіткому розподілі «овочі / м’ясо / риба / яйця», каже, що я сам до цього дійду, коли захочу. Вона робить мені сандвічі, намазуючи майонез на білий хліб без скоринки (яку дбайливо знімає), та навіть у цьому разі я з’їдаю лише половину або чверть — і мені досить. Відкушую маленькі шматочки хліба, змочую їх слиною в роті, потім пхаю їх язиком до губ і ясен, і там вони довго розсмоктуються, бо насправді у мене немає ані найменшого бажання ковтати їх. Головне — це зберігати ясність думки.

Тато хотів, щоб я їв як звичайний американський хлопчик. Він часто запитує, як буде з їдальнею, коли наступної осені я піду до школи, але мама відказує, що приходитиме до мене щодня з домашніми обідами, бо інакше навіщо потрібні домогосподарки?

Господь наділив мене цим тілом і цим розумом, і я повинен дбати про них якомога ретельніше, аби скористатись ними повною мірою. Я знаю — у Нього на мене великі плани, інакше він не дозволив би мені народитися в найбагатшому штаті найзаможнішої країни у світі з найдосконалішою зброєю, здатною вмить знищити людство. На щастя, Господь і Президент Буш — добрі друзі. Рай я уявляю великим штатом Техас у небесах, де Господь гуляє по своєму ранчо у ковбойських капелюхові й чоботях, перевіряючи господарку і час від часу, від нудьги, пострілюючи по планеті.

Коли Саддама Хусейна витягнули з його щурячої нори, його давно не мите волосся злиплось від бруду, червоні очі гноїлися, щоки запали, борода була розкудлана. Тато перед телевізором радісно заволав:

— Оце я називаю справжнім розгромом! Усіх дістанемо! Діждете від нас, срані арабські терористи! Кожен отримає на горіхи!

— Рендалле, — зауважила мама, ставлячи перед татом тацю з келихом холодного пива і миску з горішками, — стеж за словами. Ти ж не хочеш, щоб Соллі вважав усіх арабів терористами? Я впевнена, що існують і чемні араби, навіть тут, у Каліфорнії, — просто в колі наших знайомих таких немає.

Мама сказала це нібито жартівливо, та водночас це була правда. Тато одним духом перекинув келих.

— Точно, Тессі, даруй! Ти маєш рацію.

І він голосно зригнув — мама вирішила сприйняти це за веселу витівку, тож засміялася.

У мене чудові батьки, вони досі кохають одне одного, чим не можуть похвалитися більшість дітей у моєму дитячому садку. Їхнє кохання очевидне, адже світлини з весілля у рамках і вітальні листівки досі прикрашають буфет, хоча побрались вони сім років тому! Мама на два роки старша за тата; мені важко в це повірити, але їй уже тридцять років, хоча у деяких дітей є матусі і за сорок років, а мамі мого друга Браяна взагалі п’ятдесят і вона старша за бабусю Седі. Виходить, вона народила Браяна у сорок чотири роки, це бридко, мені складно повірити в те, що люди в такому поважному віці продовжують кохатися! Авжеж, мені відомо, звідки беруться діти, — мені відомо все.

Ім’я мені обрала бабуся Седі. Вона завжди шкодувала, що не дала моєму татові єврейське ім’я, тож вирішила у наступному поколінні не схибити вдруге, а мама не бачила в цьому проблеми. Мама взагалі дуже примирлива людина, вона воліє, щоб усі мирилися з усіма, до того ж Сол — цілком християнське ймення.

Утім, вплив бабусі на моє життя цим і обмежився, бо, на щастя, живе вона далеко, в Ізраїлі, і я її майже не бачу. Я кажу «на щастя», бо тато не дуже її любить, та водночас вона лякає його, він не наважується перечити їй, тому щоразу, коли вона буває у нас, атмосфера стає напруженою, і маму це дуже засмучує. Варто бабусі Седі показати спину, як тато вмить набирається відваги і починає затято її критикувати — еге ж, вона ж бо любить роздавати накази та втручатися в те, що її не стосується! А якось він навіть заявив, ніби в тому, що Арон, його коханий татусь, драматург-невдаха, помер так рано, у сорок дев’ять років, винна саме вона; мама тоді сказала, що це абсурд, Арона вбили цигарки і аж ніяк не дружина, але тато відказав, що всім відомий зв’язок між раком і прихованим гнівом, — мені насправді не ясно, що саме він мав на увазі.

Коли татові було стільки, скільки зараз мені, він жив у Ізраїлі і так любив місто Хайфу, що з усіх можливих місцин, де можна було оселитись у Сполучених Штатах, обрав Каліфорнію, бо евкаліпти, пальми, апельсинові дерева й квітучі кущі нагадували йому старі добрі часи. Саме з