Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

(Кларисі треба поговорити з леді Брутн.)

Певна річ, та книжечка про бірманські орхідеї дотепер уже забулася, але до 1870 року вона витримала аж три видання, розповідала старенька Пітерові. Ага, тепер згадала. Він бував у Бортоні (і покинув її, продовжував Пітер Волш, не сказавши й слова, у вітальні того вечора, коли Клариса покликала його кататися на човні).

— Річарду дуже сподобався ваш ланч, — сказала Клариса леді Брутн.

— Річард зробив мені величезну послугу, — відповіла Брутн. — Допоміг написати листа. А як ви?

— О, дуже добре! — сказала Клариса. (Леді Брутн мала відразу до хвороб жінок політиків.)

— Он Пітер Волш! — вигукнула леді Брутн (бо ніколи не могла придумати, що сказати Кларисі, хоча й любила її. Мала багато хороших рис, але в них не було нічого спільного — у них із Кларисою. Річард, може, досяг би більшого, якби одружився з жінкою не настільки чарівною, яка б допомагала йому в роботі. А йому так і не вдалося потрапити до кабінету міністрів) — Це ж бо Пітер Волш! — казала вона, потискуючи руку тому любому гріховодові, тому дуже здібному юнакові, який легко міг зробити собі ім’я, але так і не зробив (завжди мав клопіт з жінками), аякже, старенька міс Перрі! Дивовижна літня леді!

Леді Брутн стояла біля крісла міс Перрі, наче примарний гренадер, зодягнений у чорне, і запрошувала Пітера Волша на званий ланч; задушевна, але не здатна на коротку бесіду про флору й фауну Індії. Певна річ, вона там бувала, гостювала в трьох віцекоролів, вважала декого з тамтешніх посадових осіб навіть дуже хорошими хлопцями; але яка ж то трагедія — становище в Індії! Прем’єр-міністр щойно розповідав (тим часом міс Перрі поправляла шаль, їй було начхати, про що там прем’єр-міністр щойно розповідав), тому леді Брутн також хотілося почути думку Пітера Волша, адже він повернувся із самісінького осердя, і вона збирається влаштувати йому зустріч із сером Семпсоном, бо через оту дурість, а як донька солдата, то дозволить собі навіть сказати, через оте безумство вона ночами не може спати. Вона — уже немолода, уже не здатна на щось велике. Але її будинок, її слуги, її добра подруга Міллі Браш — чи пам’ятає він її? — усі на місці, тільки чекають, аби до них звернутися — словом, коли виникне потреба. Бо вона ніколи багато не говорить про Англію, але цей острівець людей, ця дорогоцінна земля в неї в крові (хоча Шекспіра вона не читала), і якщо якась жінка таки народилася, щоб одягнути шолом і випустити з лука стрілу, щоби повести на ворога загони й правити дикими ордами з невичерпною справедливістю, а потім безносою спочити в церкві під щитом або розчинитися в зеленому пагорбі на якомусь доісторичному схилі, то її звати Мілісент Брутн. Позбавлена з огляду на стать і на своє манкірування здатності розмірковувати логічно (виявилося, не може написати листа в «Таймс»), вона ніколи не припиняла думати про імперію, а спілкуючись з тією панцирною богинею, вона набула солдатської постави й нестримності в поведінці так, що вже неможливо собі уявити, як навіть після смерті вона розлучиться з цією землею та ходитиме просторами, над якими, звісно, у духовному вимірі, не розвівається британський стяг. Бути не англійкою хоча б серед мертвих? Ні! Ніколи! Нізащо!

Та невже це та Леді Брутн (яку вона колись знала)? І хіба це Пітер Волш так посивів? Запитувала сама в себе леді Россетер (у дівоцтві Саллі Сітон). Авжеж, оце міс Перрі, та стара тітка, що дуже сердилася, коли вона жила в Бортоні. Ніколи не забуде, як голяком побігла коридором, а тоді її викликала до себе міс Перрі! І Клариса! О, Клариса! І Саллі вхопила її за руку.

Клариса зупинилася.

— Але я не можу, — сказала вона. — Я зараз. Почекайте, — сказала вона, озираючись на Пітера й Саллі. — Мусите почекати, поки гості розійдуться.

— Я повернуся, — сказала вона, озираючись на своїх давніх друзів, Саллі й Пітера, які саме потискали одне одному руки, а Саллі, аякже, пригадуючи минуле, сміялася.

Однак її голосу вже бракувало колишньої захопливої пишноти; її очі вже не так палали, як замолоду, коли вона закурювала сигару, коли вона побігла, в чому мати породила, коридором за губкою, а тоді Еллен Еткінс запитала: а якби побачив хтось із джентльменів? Але їй усе пробачали. Вона поцупила курча з кухонної шафки, бо вночі дуже зголодніла, вона курила сигари у своїй кімнаті, у човні залишила безцінну книжку. І всі її обожнювали (за винятком хіба що тата). Завдяки її теплоті, її жвавості; вона малювала, вона писала. Старі жінки в селі по нинішній день питають: «А як там ваша подружка, та, у червоному плащі, ну, що приїжджала до вас і була такою бистрою». Приписала Г’ю Вітбреду, і це треба ж таке (он він говорить з португальським послом), буцімто він поцілував її в курильній кімнаті — як покарання за її прагнення вибороти для жінок право голосу. Паскудник він, ось хто він такий, сказала вона. І Клариса, пригадує, як іще вмовляла її не розповідати про це на сімейній молитві, а вона така, що й могла розповісти — відчайдушна, зухвала, із постійним нарочито емоційним бажанням бути в центрі уваги, щоразу створювала в неї відчуття, як, бува, думала Клариса, ніби все от-от має закінчитись дуже трагічно, її смертю, її мучеництвом; а вона вийшла заміж, і то досить несподівано, за лисого чоловіка з великою бутоньєркою, що володів, за чутками, текстильними фабриками в Манчестері. Має тепер п’ятьох хлопців! Вони влаштувалися з Пітером одне біля одного. Розмовляли, до болю знайома картина — вони за бесідою. Говорили про минуле. Саме з ними обома (навіть більше, ніж з Річардом) і пов’язане її минуле; із тим садом, тими деревами, старим Джозефом Брейткопфом, що співав Брамса без голосу, шпалерами у вітальні, із запахом сплетених з очерету мат. Саллі завжди залишатиметься частиною минулого, і Пітер залишатиметься. Але вона мусить від них піти. Он немилі її серцю Бредшоу. Має підійти до леді Бредшоу (у сірому і в сріблі, немов вухата тюлениха, що балансувала на краю водойми, вона щось дзявчала про запрошення та герцогинь, типова дружина успішного чоловіка), має підійти до леді Бредшоу і сказати…

Але леді Бредшоу її випередила.

— Ми жахливо запізнилися, дорогенька місіс Делловей, навіть не наважувалися заходити, — сказала вона.

Сер Вільям, який мав дуже поважний вигляд, оті сірі вуса й блакитні очі,