Ерін Хантер - Вогонь і крига

бурого кота. А тоді краєм ока побачив зблиск плямистого хутра і відчув солодкий запах Плямолистки. Він відчув її дух поруч із собою.

Медикицька прийшла, щоб допомогти йому помотатися за її смерть.

Вогнесерд заледве відчув біль у лапі, коли вирвався з пазурів Кігтеморда, і сам налетів на нього. Переляканий кіт вдарив у відповідь своїми великими передніми лапами. Гострий, як терня, пазур зачепив Вогнесерда за вухо. Біль пронизав усе тіло Громового вояка, і він похитнувся. Кігтеморд миттю налетів на нього, кинувши на землю і глибоко увігнавши ікла в його карк.

Вогнесерд зболено завив:

— Плямолистко, допоможи! Я не зможу!

І раптом вага кота перестала притискати його до землі. Вогнесерд підвівся і роззирнувся. Сіросмуг! Сірий вояк стояв і не ворушився, його очі були сповнені жаху. Тіло Кігтеморда безвольно повисло у нього в зубах. Сіросмуг відкрив рота, і мертвий вояк впав йому до ніг.

Вогнесерд наблизився до друга.

— Він убив Плямолистку, Сіросмуже! — зараз був поганий час для каяття і докорів сумління. — Синьозірка з тобою?

Сіросмуг похитав головою.

— Вона послала мене знайти Тигрокігтя, — відповів він. — Ми знайшли кістки. Синьозірка впізнала сморід Зорелома і здогадалася, що то він, певно, очолює волоцюг.

Поблизу хтось засичав, і одразу двоє котів врізалися у Вогнесерда. Він відстрибнув убік. То Морозошубка билась іще з одним нападником. Королева воювала воістину з силою Зоряного Клану. Ці коти колись украли її кошенят. У її очах палала чиста ненависть. Вогнесерд позадкував: Морозошубці не потрібна була його допомога. Ще мить — і вояк-волоцюга, повискуючи, кинувся з табору навпростець через хащі орляка.

Морозошубка помчала йому навздогін, але Вогнесерд відкликав її:

— Ти залишила йому вже вдосталь шрамів на пам’ять!

Королева загальмувала біля таборової стіни і повернулася, її боки важко здіймалися, а біле хутро було сплямоване кров’ю ворога.

Ще один волоцюга промчав повз Вогнесерда і кинувся до стіни. За ним біг Порохолап, який примудрився востаннє вхопити його зубами, перш ніж відпустити. «Зосталися тільки Зорелом та ще один вояк», — подумав Вогнесерд.

Пісколапка повалила зайду на землю. Кіт лежав і не ворушився. «Стережись!» — подумав Вогнесерд, пригадавши свою улюблену хитрість — дозволити ворогові відчути, що він уже переміг. Але Пісколапка не обманулася. Коли кіт підвівся на лапи, вона була готова. Спершу відстрибнула, а тоді знову кинулася вперед. Вхопила суперника пазурами і жбурнула на землю, одночасно вчепившись задніми лапами у його м’який живіт. Тільки коли він заскімлив, як малесеньке кошеня, Пісколапка відпустила його. Усе так само завиваючи, кіт кинувся з табору.

Тоді настала мить глибокої тиші. Коти Громового Клану безмовно стояли, витріщившись на кров і хутро, якими був закаляний увесь терен. Посередині лежало тіло Кігтеморда.

«Де ж Зорелом? — стривожено думав Вогнесерд. — Він знову вломився в ясла?» Вогнесерд уже зібрався кинутися до ожинового кубла, коли це із гнізда Жовтоіклої залунав зболений крик. Вояк повернувся до тунелю в папороті. Попелапка! Він кинувся до кубла, приготувавшись до найгіршого, але натомість побачив, що Зорелом лежить на землі. Над ним стояла стара медикицька.

Напівзаплющені очі Зорелома були налиті кров’ю. Вогнесерд бачив, як його бік один раз здійнявся — і завмер. Із незвичного умиротворення, яке йшло від тіла мертвого волоцюги, Вогнесерд здогадався, що Зорелом втрачає життя.

Оголені кігті Жовтоіклої поблискували червоним. Її обличчя скривила гримаса, а очі горіли люттю.

Зненацька Зорелом зітхнув і знову почав дихати. Вогнесерд чекав, що Жовтоікла ось-ось схилиться до нього і знову прикінчить, але вона завагалася. Зорелом не підводився.

Вогнесерд підійшов до медикицьки.

— Це його останнє життя? Чому ти його не доб’єш? — здивувався він. — Адже він вбив свого батька, вигнав тебе з Клану і теж намагався вбити.

— Це не останнє його життя, — зітхнула вона, — а якби й було останнє, я б його все одно пощадила.

— Чому? Зоряний Клан тільки вшанував би тебе за це, — Вогнесерд не міг повірити своїм вухам. Від самого імені Зорелома стара кицька починала аж кипіти люттю.

Жовтоікла поволі перевела погляд із Зорелома на Вогнесерда. У її очах не було нічого, крім болю і скорботи, коли вона пробурмотіла:

— Він мій син.

Вогнесерд відчув, як земля тікає з-під його лап.

— Але ж медикицькам не можна мати кошенят, — пролепетав він.

— Я знаю, — відповіла Жовтоікла. — Я й не збиралася. Але потім закохалася в Зорещерба.

Її голос обважнів смутком. І тут Вогнесерд подумав про битву, коли вони вигнали Зорелома з табору Тіньового Клану. Перед тим, як утекти, жорстокий провідник сказав Жовтоіклій, що то він убив свого батька. Це, здавалося, дуже вразило її, і тільки зараз Вогнесерд збагнув чому.

— Я привела трьох кошенят, — продовжувала Жовтоікла. — Але тільки Зорелом вижив. Я дала їх королеві Тіньового Клану, щоб вона виховувала їх, як власних. Я думала, втрата двох кошенят — то мені покарання від Зоряного Клану за те, що я порушила вояцький кодекс. Але я помилилася. Моє покарання не в тому, що двоє моїх кошенят померли. Воно в тому, що цей вижив!

Жовтоікла з огидою глянула на закривавлене тіло Зорелома.

— І не мені його вбивати. Я прийму свою долю, як того бажає Зоряний Клан.

Медикицька похитнулася, і Вогнесерд уже подумав, що вона зараз зомліє. Він притиснувся до неї, щоб підтримати, і прошепотів:

— Він знає, що ти його мама?

Жовтоікла похитала головою.

Зорелом почав зболено завивати:

— Я нічого не бачу!

Вогнесерд обережно наблизився. Зорелом не ворушився. Вогнесерд штурхнув його передньою лапою, і син Жовтоіклої знову застогнав.

— Не вбивай мене, — завив він.

Вогнесерд позадкував, відчуваючи раптову відразу до цього переляканого вояка.

Жовтоікла глибоко вдихнула.

— Я його догляну, — вона підійшла до свого пораненого сина, вхопила його за карк і відтягла до гнізда, яке залишив Плямошкур.

Вогнесерд її не затримував. Він хотів пересвідчитися, що із Попелапкою все гаразд. Вояк запримітив темну постать, яка заворушилася в розколині каменя, де спала Жовтоікла.

— Попелапко? — озвався він.

Попелапка вистромила голову.

— У тебе все гаразд? — запитав Вогнесерд.

— Волоцюги вже пішли? — прошепотіла вона.

— Так, усі, крім Зорелома. Він тяжко поранений. Його глядить Жовтоікла.

Він очікував, що Попелапка буде вражена, але вона просто повільно похитала головою і втупилася в землю.

— Усе гаразд? — перепитав Вогнесерд.

— Мені слід було битися поруч із тобою, — голос Попелапки бринів соромом.

— Тебе б убили!

— Це саме сказав Порохолап. Він наказав мені піти і сховатися з кошенятами, — очі маленької киці сльозились від відчаю. — Але якби мене і вбили — що з того? Яка з мене зараз користь? Я просто тягар для Клану.

Вогнесерд відчув, як його гостро