Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

навіть кумедні сторони. Я знову засміявся, і Джуліан із дитячим захопленням від черевиків теж відповіла мені сміхом.

— Ні, я не взуватиму їх, сьогодні занадто спекотно, — пояснила вона дівчині-продавчині. — Бредлі, ви просто янгол. Можна мені незабаром прийти до вас? Поговоримо про Шекспіра. Я майже весь час вільна… Понеділок, вівторок… Як щодо вівторка об одинадцятій у вас? Чи коли вам зручніше?

— Гаразд, гаразд.

— І ми серйозно поговоримо й детально розглянемо текст?

— Так-так.

— Ох, я така щаслива мати ці чобітки.

Коли ми прощалися біля вокзалу, я, зазирнувши в її світло-сині очі, не зміг змусити себе затьмарити дівочу радість проханням про брехню, хоча й уже вигадав якусь досить майстерну небилицю.

Уже значно пізніше я згадав, що вона так і пішла в моїх шкарпетках.

Так чи інакше виявилося, що вже полудень. Повертаючись у східному напрямку додому, я прийшов до тями й уже шкодував про свою шляхетну відмову від спроби змусити Джуліан мовчати. Через якесь сміховинне почуття власної гідності я не вжив найпотрібніших застережних заходів. Коли Джуліан вибовкає про нашу зустріч, що вигадає Арнольд, що придумає Рейчел, у чому вона зізнається? Марно намагаючись зосередитись на цій проблемі, я сповнився збудженим відчуттям провини, яке не надто відрізнялося від сексуального бажання. Джуліан уже, мабуть, удома. Що там сталося? Імовірно, нічого. Я відчув гостру потребу негайно зателефонувати Рейчел, але знав, що це не мало сенсу. «Дізнатися найгірше» можна було трохи пізніше.

Коли я пішов із Шарлотта-стрит, було приблизно пів на десяту. А зараз, відчувши раптом хворобливу тривогу щодо Прісцилли, я забіг до квартири й одразу зрозумів, що сталося щось дивне. Двері Прісциллиної кімнати були широко розчахнуті. Я забіг туди. Сестра зникла. На ліжку лежала Крістіан і читала детектив.

— Де Прісцилла?

— Не сердься, Бреде, вона знову в мене.

Крістіан скинула черевики, які тепер лежали на ліжку, і граціозно схрестила свої підтягнуті шовково-перлинні ноги. Ноги ніколи не старішають.

— Хто тобі дозволив утручатися?

— Я не втручалася, просто захотіла навідати її, а вона була така заплакана та пригнічена, сказала, що ти збираєшся поїхати геть і покинути її тут, тому я запропонувала: «Чому б не повернутися до мене?» Прісцилла погодилася, і я відправила їх із Френсісом на таксі.

— Моя сестра — не м’ячик для пінг-понгу.

— Не сердься, Бреде. Тепер ти можеш їхати собі з чистою совістю.

— Я не хочу нікуди їхати.

— Ну, Прісцилла гадала, що хочеш.

— Я просто зараз поїду й привезу її назад.

— Бреде, не будь дурником. Їй значно краще в Ноттінґ-Гілл. І я вже запросила лікаря оглянути її по обіді. Дай сестрі трохи спокою.

— Арнольд приходив до тебе сьогодні вранці?

— Він приходив, щоб побачитися зі мною. Чому ти так багатозначно кажеш «приходив до тебе»? Він дуже засмучений твоїм уїдливим відгуком. Навіщо ти надіслав його йому? Навіщо завдавати людям болю? Тобі б не сподобалося, якби хтось учинив так із тобою.

— І він прибіг поплакати в тебе на плечі?

— Ні. Він приходив обговорити діловий проект.

— Діловий?

— Так. Ми плануємо спільний бізнес. У мене є чимало вільних грошей і в нього теж. В Іллінойсі я не весь час стирчала в Жіночому клубі. Я допомагала Евансові керувати справами. А наприкінці я просто опікувалася всім його бізнесом. І тут я теж не збираюся гаяти часу. Хочу працювати із жіночою білизною, і Арнольд теж у справі.

— Чому ти ніколи не казала мені, що єврейка?

— Якби тебе це цікавило, ти б сам дізнався.

— То ви збираєтеся разом заробляти гроші. Тобі не спадало на думку поцікавитися, як почуватиметься Рейчел?

— Я не впадаю за Арнольдом. І хотілося б зауважити, що не тобі критикувати людей, які за кимось упадають.

— На що ти натякаєш?

— Хіба ти не впадаєш за Рейчел?

— Чому ти так вирішила?

— Рейчел сказала Арнольдові, що впадав.

— Рейчел сказала Арнольдові, що я впадав за нею?

— Так. Вони добряче нареготалися.

— Ти брешеш, — кинув я й вийшов із кімнати. Крістіан погукала мені навздогін:

— Бреде, прошу, залишімося друзями.

Я підійшов до вхідних дверей із наміром поїхати й забрати Прісциллу та ще нагальнішою потребою втекти від Крістіан, коли пролунав дзвінок. Я одразу відчинив двері й побачив Арнольда.

Він розплився в добре підготованій усмішці — іронічній, сповненій каяття й провини.

— Ваша ділова партнерка тут, — повідомив я.

— То вона розповіла вам.

— Так. Ви працюєте із жіночою білизною. Заходьте.

— Привіт, любий, — проспівала позаду мене Крістіан, вітаючи Арнольда.

Вони промаршували до вітальні, куди, хвилинку поміркувавши, вирушив і я. Крістіан взувала черевики. Убрана вона була в чарівну бавовняну сукню напрочуд яскравого відтінку зеленого. Звісно ж, тепер я бачив, що вона єврейка: розумний вигнутий рот, лукавий заокруглений ніс, примружені зміїні очі. Вона була такою ж чарівною, як її сукня, — царицею Ізраїльською.

— Ви знали, що вона єврейка? — поцікавився я в Арнольда.

— Хто? Крістіан? Звичайно. З першої зустрічі.

— Як ви дізналися?

— Запитав.

— Бред думає, що в нас роман, — утрутилася Крістіан.

— Послухайте, — наполягав Арнольд, — між нами з Крістіан немає нічого, окрім дружби. Ви ж чули про «дружбу», чи не так?

— Її не існує між чоловіком і жінкою, — сказав я. Щойно з несподіваною чіткістю я зрозумів це напевне.

— Існує, якщо вони обидва достатньо розумні, — заперечила Крістіан.

— Одружені люди не можуть заводити друзів, — не вгавав я. — До такого вдаються тільки зрадники.

— Не турбуйтеся про Рейчел, — сказав Арнольд.

— Але я турбуюся, як не дивно. Я дуже занепокоївся того дня, коли побачив, який синець ви поставили їй під оком.

— Не ставив я їй жодного синця. Це сталося випадково. Я ж вам пояснював.

— Перш ніж ми поведемо далі, — запропонував я, — чи не могли б ви, якщо ваша ласка, попросити вашу ділову партнерку, яка щойно вдруге викрала мою сестру, піти геть?

— Я піду, — погодилася Крістіан, — але дозвольте спочатку дещо сказати. Оце так, мені справді шкода, що все так сталося. Але, чесно кажучи, Бреде, ти живеш у світі фантазій. Я була надзвичайно емоційно неврівноваженою, коли повернулася до Лондона, і одразу пішла до тебе. Декому б це полестило. Може, мені й за п’ятдесят, але не варто ставити на мені хрест. На кораблі я дістала три пропозиції руки і серця від людей, які не знали, що я заможна. Та й узагалі, що поганого в тому, щоб бути заможним? Це приваблива риса. Заможні люди приємніші й менш нервові. Я — вигідна партія. Але я прийшла до тебе. І сталося так, що зустріла Арнольда, ми балакали, і він ставив безліч запитань, він цікавився мною. Саме