Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

так люди стають друзями, і ми потоваришували. Ми не закрутили роман. Та й чому мали б учинити це? Ми занадто інтелігентні. Я не маленька дівчинка в короткій спідничці і не шукаю пригод. Я — з біса розумна жінка, яка хоче прожити решту життя із задоволенням, справжнім задоволенням і щастям, а не в безладних емоціях. Гадаю, я вже вивчила свою мотивацію. Там, в Іллінойсі, я роками аналізувала все. Я хочу дружити з чоловіками. Хочу допомагати людям. Тобі відомо, що, допомагаючи людям, можна стати щасливим? А ще я допитлива. Я хочу знати багатьох людей і розуміти, що змушує їх жити. Я не збираюся встрявати ні в які жалюгідні драми за лаштунками. Житиму щиро. У нас із Арнольдом усе щиро. Ти просто не розумієш. Я хочу, щоб ми з тобою були друзями, Бреде. Хочу, щоб дружбою ми спокутували минуле, щоб це була спокутна любов…

Я застогнав.

— Не глузуй із мене, я ж намагаюся щось сказати й сама знаю, що здаюся сміховинною…

— Аж ніяк.

— Жінки мого віку весь час видаються клятими дурепами, коли намагаються бути серйозними, а що нам немає чого втрачати, ми можемо також бути мудрішими. А що ми жінки, то наше завдання — допомагати людям, ділитися зі світом дрібкою тепла й турботи. Я не намагаюся впіймати тебе, чи загнати в глухий кут, чи ще щось таке, просто хочу, щоб ми знову познайомилися і, можливо, сподобалися одне одному. Там, в Іллінойсі, я зазнала з біса багато страждань, віддалялася від бідолашного старого Еванса й згадувала, як сильно ти ображався та вважав, що я глузую з тебе, і, можливо, мав рацію, я не виправдовуюсь. Але тепер я стала мудрішою і, сподіваюся, кращою людиною. Чому б нам не зустрітися й не потеревенити про старі часи, про наш шлюб…

— …який, припускаю, ти вже обговорила з Арнольдом.

— Ну, чому б і ні, природно, що його це цікавило, і я не приховувала правди. Це не священна тема, чому б я не могла про неї поговорити. Гадаю, нам із тобою варто бути чесними одне з одним і виговоритися. Я знаю, що на мене це вплинуло б, як божа благодать. Скажи, ти звертався колись до психоаналітика?

— Психоаналітика! Звичайно, ні!!!

— Ну, я б не була така впевнена, що це лише гаяння часу. Як на мене, ти геть заплутався.

— Попросіть вашу подругу піти, гаразд? — сказав я Арнольдові. Він посміхнувся.

— Та йду, йду, Бреде. Послухай, не відповідай мені просто зараз, але подумай про це. Я шанобливо, зауваж, шанобливо, благаю тебе якнайшвидше поговорити зі мною, поговорити до ладу про наше минуле, про те, що ми чинили не так; і не тому, що це допоможе тобі, а тому, що це допоможе мені. Ось і все. Подумай про це. Побачимось!

Вона рушила до дверей, і я озвався:

— Зачекай. Для того, хто витратив цілі роки на ретельний аналіз, це може видатися грубим, але ти просто мені не подобаєшся і я не хочу більше тебе бачити.

— Я знаю, ти дещо наляканий…

— Я не наляканий. Так сталося, що я тебе не зношу. Ти з тих жінок, які втираються в довіру, а потім сідають на голову. А я таких не зношу. Не можу тобі простити й не хочу більше бачити тебе.

— Гадаю, це класичний приклад кохання-ненависті.

— Не кохання. Просто ненависті. Якщо ти така інтелігентна, то будь достатньо чесною й визнай це. І ще дещо: після того як я швиденько побесідую з Арнольдом, я приїду та заберу свою сестру, і ми з тобою більше не спілкуватимемось.

— Послухай, Бреде, зрештою, я хотіла сказати тобі ще дещо. Гадаю, тепер я розумію твою мотивацію…

— Іди геть. Чи ти хочеш, щоб я застосував силу?

Вона розреготалася червоноротим білозубим сміхом.

— Ого, що б це означало? Цікаво. Не забувай, я навчалася карате в Жіночому клубі. Гаразд, я піду. Але подумай про те, що я сказала. Навіщо обирати ненависть? Чому б не обрати щастя й для різноманітності зробити одне одному якусь ласку? Гаразд, гаразд. Пішла. Цьом! Па!

Крістіан простукотіла геть своїми підборами, і я чув, як вона сміялася, зачиняючи за собою двері.

Я повернувся до Арнольда:

— Не знаю, що ви думаєте про Рейчел…

— Бредлі, я не навмисно вдарив Рейчел, знаю, що винен, але це була випадковість. Ви вірите мені?

— Ні. — Чисте, ніжне співчуття до Рейчел повернулося до мене: не всі ті дурниці щодо ніг, а лише співчуття, співчуття.

— Заждіть, заждіть. Із Рейчел усе гаразд. Це ви лютуєте через мене й Крістіан. Природно, що вона здається вам вашою власністю…

— Не здається!

— Але, повірте, між нами й справді немає нічого, крім дружби. Рейчел уже це зрозуміла. Ви самі вигадали міф про мене й вашу колишню дружину. І тепер використовуєте його як привід набридати Рейчел, через що я міг би обуритись, якби був старомоднішим. На щастя, Рейчел ставиться до цього з гумором. Вона розповіла мені, як ви звивалися довкола неї, звинувачуючи мене та висловлюючи готовність утішити її! Звісно, я знаю, ми всі знаємо про вашу прихильність до Рейчел. І ця ваша прихильність — один з аспектів нашої дружби. Ви прихильні до нас обох. І не зрозумійте мене хибно: Рейчел не поставилася до цього як до жарту, вона дуже зворушилася. Кожна жінка любить, коли за нею впадають. Але якщо ви набридаєте їй своєю увагою й водночас натякаєте, що я зраджую її, вона не збирається цього терпіти. Не знаю, чи справді ви вважаєте нас із Крістіан коханцями, чи вдаєте перед Рейчел, що так думаєте. Але вона в таке точно не вірить.

Арнольд сидів, простягнувши перед собою ноги та впершись у підлогу п’ятами. Характерна для нього поза. На обличчі з’явився той люблячий глузливо-іронічний погляд, який так подобався мені колись.

— Випиймо, — запропонував я й підійшов до горіхової шафки на стіні.

Мені не спадало на думку, що Рейчел може вигороджувати себе, а мене принести в жертву. Я уявляв собі в разі викриття бурхливу сварку, взаємні звинувачення, Рейчел у сльозах. Чи, якщо бути чесним, я взагалі не уявляв нічого детально. Учиняючи негарно, ми знеболюємо свою уяву. Поза сумнівами, для більшості людей знеболення уяви — передумова кепського вчинку, а іноді навіть його невід’ємна складова. Я чекав, що виникнуть проблеми, і так змирився з їхнім існуванням, що навіть полінувався розповісти Джуліан казку, найпростішу вигадку, яка заперечувала б, що я навідувався до їхнього будинку. («Хотів заскочити, але раптом відчув себе зле», —