Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Я подивився на її голі засмаглі дуже брудні ноги, що смикалися в підскоках, стрибках і соте.

Ми вже майже дісталися до того місця, де я побачив у сутінках, як вона розкидала любовні листи, і спочатку подумав, що це хлопчик.

— Як там містер Беллінг? — поцікавився я.

— Будь ласка, Бредлі…

— Вибач.

— Ні, знаєте, можете казати мені все, що заманеться. Усе це вже минулося, дякувати Богові.

— Твоя куля не припливла назад до тебе? Ти не знайшла її за вікном, прокинувшись якось уранці?

— Ні!

Її обличчя повернулося до мене; строкате від сонячних блищиків і тіней, воно здавалося дуже юним, майже дитячим і було по-юнацьки стривожено-серйозним і зосередженим. Якою незайманою й незіпсованою вона здалася мені тієї миті зі своїми дурнуватими босими ногами та наївною заклопотаністю «заданою книжкою». Я відчув розкаяння, бо насправді зганьбився перед нею. Що я щойно робив і чому? Людське життя має бути простим і щирим. Брехня навіть з гедоністичною методою значно рідше буває виправданою, ніж вважається у вишуканих колах. Я відчував, що заплутався, мені стало соромно й страшно. З іншого боку, я відчував до Рейчел ніжне співчуття, приправлене ароматами її пишного тіла. Звісно ж, я не покину її напризволяще, коли вона потребує мене. Мусить бути якесь рішення. Але що ж за прокляття таке, що я наштовхнувся на Джуліан? Чи вдасться мені якось попросити її не розповідати батькові про нашу зустріч? Чи можу я вигадати якусь переконливу причину, щоб не здаватися невимовно непереконливим? Не можна ж просто попросити її, і хай сама здогадується чому. Вбогі слова навіки заплямують мій образ у її очах. Але хіба я вже тепер не надто заплямований, хіба насправді має значення, що думає Джуліан? Значно більше значення матиме те, що знатиме Арнольд.

Тієї самої миті Джуліан зупинилася біля тієї ж взуттєвої крамниці, де я попрощався з нею минулого разу.

— Ох, я обожнюю ці чобітки, оті фіолетові. Якби вони не були такі дорогі!

Я імпульсивно відгукнувся:

— Я куплю їх тобі. — Мені потрібно було ще трохи часу, щоб вигадати доречну й правдоподібну причину та попросити Джуліан мовчати.

— Ох, Бредлі, ви не можете, вони занадто дорогі, це так страшенно люб’язно з вашого боку, але ви не можете…

— Чому ні? Я вже цілу вічність нічого тобі не дарував. Але частенько робив це, коли ти була дитиною. Давай, сміливіше.

— Ох, Бредлі, мені б страшенно хотілося, і ви такий добрий, це навіть дорожче за чоботи, але я не можу…

— Чому ні?

— Я без панчіх і не можу поміряти їх із такими брудними ногами.

— Зрозуміло. Мені, між іншим, цей культ прогулянок босоніж здається ідіотським. А що, як ти наступиш на скло?

— Знаю. Я теж вважаю його ідіотським і ніколи більше так не чинитиму. Я роззулася лише для фестивалю, але це страшенно незручно; у мене вже болять і ступні, і все інше. Боженько, який сором.

— А хіба не можна купити панчохи?

— Поблизу немає крамниці…

Я нишпорив у кишенях у пошуках гаманця, але, коли вже витягав руку, на хідник несподівано випала ціла купа речей: моя краватка, білизна й шкарпетки. Полум’яніючи від сорому, я нахилився, щоб підняти їх.

— О, дивіться, як мені пощастило: я можу вдягнути ваші шкарпетки. Сьогодні так тепло, не дивно, що ви зняли їх. Можна, ви не заперечуєте?

— Звісно ж можна… вранці вони були чистими… але не зовсім…

— Дурниці, оце вже й справді умовності, на відміну від того, що комусь не подобаються босі ноги. Ох, Бредлі, я так хочу ці чоботи, але вони коштують цілу купу грошей. Мені хотілося б віддати їх вам, коли…

— Ні. Припини сперечатися. Ось тобі шкарпетки.

Вона одразу вдягла їх, балансуючи по черзі на одній із ніг і тримаючись за мій рукав. Ми зайшли до крамниці.

Усередині було погано освітлено й прохолодно. Нічого не нагадувало крамницю, яка переслідувала мене та мою сестру в нічних жахіттях; нічого також не нагадувало материнське лоно. Це місце більше походило на храм якоїсь старої, не схильної до пристрастей і радше аскетичної релігії. Низки білих коробок (можливо, з мощами чи жертвенними дарами), мовчазні диякони в темному вбранні, стишені голоси, рядами лавиці для медитацій, ослінчики дивної форми. Ріжки для взуття.

Ми всілися поруч, і Джуліан попросила свій розмір. Дівчина в темному одязі стала взувати фіолетовий чобіт на її ступню в моїй сірій нейлоновій шкарпетці. Висока халявка обтисла ногу, застібка-блискавка легко ковзнула вгору.

— Чудово пасує. Можна спробувати другий? — І ось уже й друга нога в чобітку.

Джуліан стояла перед люстром, і я дивився на її віддзеркалення. На дівчині чоботи мали приголомшливий вигляд. Над коліном виднілася смужка голої шкіри, якої лише злегка торкнулася засмага, а вище — сині, зелені й білі смужки її короткої сукенки.

Захват Джуліан був у буквальному сенсі невимовним. Обличчя розпливлося в усмішці й сяяло, дівчина майже несвідомо плескала в долоні, кидалася до мене, трясла мене за плечі та знову бігла до дзеркала. За інших умов така безхмарна радість розчулила б мене. Чому тоді я побачив у дівчині втілення марноти? Цей захват молодої тварини сам по собі був дуже чистий. Я не міг стримати усмішки.

— Бредлі, вони вам справді подобаються? Не здаються смішними?

— Вони приголомшливі.

— Я така рада, ой, ви такий милий… Дуже-дуже дякую.

— Дякую тобі. Даруючи щось, ми відпускаємо собі гріхи.

Я попросив рахунок.

Джуліан із захопленням стала знімати чобітки. А потім улаштувалася на стільці (досі в моїх шкарпетках, спущених до кісточки), закинула ногу на ногу й милувалася своєю здобиччю. Коли я кинув погляд на фіолетові чоботи, що лежали на підлозі, а потім на дівочі ступні та ноги, злегка засмаглі та вкриті золотистим волоссячком нижче від колін, сталося дещо неочікуване й надзвичайне. Я раптово гостро й розбурхано відчув те, на що марно сподівався, обіймаючи оголену Рейчел: фізичне бажання з усіма його абсурдними, тривожними, безпомилковими симптомами, з антигравітаційним прагненням чоловічого органа, цим дивним і найбільш бентежним природним явищем. Я так зніяковів, що це навіть переросло в щось більше за ніяковість. А ще я сповнився якоїсь химерної радості, що не піддавалася класифікації. Водночас просте задоволення від того, що купив дитині подарунок, вирвалося на волю, і на мить я відчув себе щасливим. Я підвів погляд, Джуліан сяяла вдячністю. Я засміявся через те фізичне відчуття, яке розбурхали її ноги, і через те, що вона навіть не підозрювала про нього. Приховувати свої почуття зазвичай боляче, але це може мати свої привілеї та