Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

І ця туди ж: зараз мабуть міліцію викличе, а ті вже раді старатися, закинуть мене в каталажку і пиши пропало. Але ж ні, повертається сама, в руках тримає якийсь пакунок.

Що це вона вигадала? Чого хоче? Цікаво…

Підбігши до мене, вона взялася його розгортати і діставши звідти бутерброд (?!?); великий бутерброд з ковбасою, справжньою лікарською ковбасою — її впізнав одразу — і сиром, простягнула мені:

— На, їж. Голодний мабуть.

Я взяв з її рук бутер і заходився навертати за обидва вуха. Вона встала і зазбиралася йти, та я не міг дозволити їй цього, навіть не подякувавши, але, поскільки рот мій був забитий їжею, то я жестом попрохав її зупинитись.

Вона стояла і дивилась на мене, як Мати Тереза — лагідно і дещо з жалем. Добре і ніжне личко дарувало лише світло і тепло, які мене накривали простирадлами добра і людської любові до ближнього — так хороше зробилось раптом, так радісно, що, здається, ціле життя чекав цього моменту, коли один з проявів людяності серед багатьох зразків жорстокого, відмороженого людського звіризму стане на пагорбі і засяє вогнем перемоги, розкине руки в обидва боки, потім підійме їх догори і красою своєю вразить як мечем. І розтануть, немов крига по весні, в моїй свідомості ті образи, що накопичились за час моїх дивних мандрівок. Легенький вітерець розвіював біле ситцеве платтячко, в яке вона була вдягнена. Від неї віяло спокоєм і затишком, легкістю та душевною простотою. Мимоволі, я замилувався її образом. Пережувавши поспіхом їжу, сказав:

— Спасибі тобі, миле дитя! Скажи, чи можу я дізнатися твоє ім'я?

Вона посміхнулася, показавши чарівні рівненькі зубки.

— І це все, що ви хотіли? — співоче спитала вона, і так і не дочекавшись відповіді, сказала:

— Мене звуть Надія.

Після чого розвернулась і попрямувала туди, звідки приходила, судячи з усього — додому. А я взявся жадібно доїдати свій бутерброд, заодно розмірковуючи:

— Докотився до чого, підгодовують, наче собаку безпритульну. Добре, що світ не без добрих людей. Серед численних поштовхів долі мене раптом не вдарили, не стусанули і навіть не облаяли, а просто, по-людськи, пожаліли і дали поїсти. Мене це так розхвилювало, що на очах з'явились сльози — я заплакав. Уперше, за весь цей час мені стало шкода самого себе.

Сидячи під тинком і плачучи, я дивився своїми вологими очима в свинцеве, затягнуте хмарами, непривітне небо і запитував:

— Господи Боже, якщо ти є, дай мені знак, дай відповідь: — Хто я? Що я? Скільки це може зі мною продовжуватись? Я втомився, Боже, і більше не годен витримувати таке життя.

Раптом, хмари на небі трохи розсунулись і пропустили крізь себе сонячний промінь — він спрямувався мені в обличчя. Неначе потужний спалах прожектора або маяка засліпив мене, потім могутній натиск став слабшати, і невдовзі перед очима почали вимальовуватися якісь силуети — це було нібито стрічка в кінотеатрі. Перед поглядом моїм виникла велика, простора, освітлена кімната. Посеред кімнати великий золотистий трон, на якому велично сидить Бог. По обидва боки трону стоять в білосніжній одежі янголи з прекрасними обличчями.

Виглядає, що атмосфера в кімнаті дуже напружена. Усі про щось шепочуться, і лише Бог, насупивши брови, незмигно дивиться на двері. Через деякий проміжок часу двері відчиняються, і до кімнати заходить янгол, чиє прекрасне лице промениться світлом. Та на обличчі в нього, незважаючи не чудову одежу й крила за плечима, глибокий сум. Зупинився. Янголи припинили гомоніти. Лише Він і Бог були посеред цієї кімнати, сповненої натовпу. Їхні погляди зустрілись.

— Вітаю тебе, Ієшуа! — звернувся янгол до Бога.

— Здрастуй і ти, Люцифере — Сину Ранку! — відповів на привітання Бог.

— Я знову прийшов до тебе, щоб поговорити про людей…

— Я, звісно, знаю навіщо ти прийшов. Навіть не починай, Люцифере. Ця тема обговорюванню не підлягає, — перервав його Бог на півслові.

— Але я не можу дивитись на те, що ти твориш, ніяк не реагуючи на те. От взяти, наприклад — навіщо ти людям послав нову війну? Навіщо марні жертви та муки? Чому ти безперервно гнобиш і цькуєш людство?

Бог підняв руку на знак того, що янголу вже час замовкнути. Зітхнув тяжко і відповів:

— Очевидно, Люцифере, цього не минути. Багато часу я стримував себе, але твоя впертість виявилась міцнішою за моє терпіння. Ти проявив сумніви щодо справ моїх, ти сумніву піддав праведність моїх дій і, напевне, ти маєш на увазі під усім цим те, що я грішний!? Ти підставив під сумніви МЕНЕ — свого Бога.

Голос Бога кришталевим вибухом кружляв по величезній освітленій кімнаті і ставав дедалі гучнішим. Перелякані обличчя янголів віщували лихо.

— За це, Люцифере — Сину Ранку, я відправляю тебе на Землю, до людей, про яких ти так сильно піклуєшся, аби ти їх краще роздивився, і визначив, на яку долю вони заслуговують. А щоб подорож твоя була якомога продуктивніша і все пізнане на віки вічні відклалося в тобі, я відбираю в тебе можливість знати, хто ти такий. Пам'ять і силу я поверну тобі лише тоді, коли ти будеш до цього готовий. Будь ти тричі проклятий за свою хворобливу доброту! Схопити його! — крикнув Бог і в обличчя його врізалася скам'янілим візерунком гримаса ненависті.

Я сидів схололий і незрушний, як гіпсова статуя. Здавалось, навіть серце моє на цей час зупинилось. Я дивився, як Люцифера схопили, відрізали його прекрасні крила, позбавили одежі і на руках спустили донизу. Голий і безпорадний, залишився він лежати на брудній землі, на яку і не ступав до цього, а лиш пролітав то тут, то там, і все бурчав щось про несправедливість. На цьому фільм скінчився. Далі бачив я тільки яскраве світло. Очам було боляче, але я не міг їх заплющити. Трохи згодом пролунав знайомий голос — він сказав:

— Ось ти, Люцифере, і пригадав усе. Твої крила виростуть знову, але мати вони будуть чорний колір. Тобі більше немає шляху назад, на небо; тобі доведеться створити власний світ, протилежний нашому, і в ньому ти будеш володарем, і у владі твоїй будуть душі людей, які тобі буду надсилати я. Твоя плоть нездатна, як ти вже переконався, перемогти їх, або хоча б захиститись від цієї земної простоти в світі смертних, що живе під місяцем, зате в підземному світі в тебе буде влада над їхніми душами. Ти згоден на цю пропозицію, Князю Тиші?

— Так, згоден, — відповів я і продовжив: — Але погодишся ти