Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

говорив ці слова, яскраве світло заблимало і померкло до слабо-сірого свічення. Водночас доріжка під ними здригнулася і почала зупинятися. Гвен похитнулася. Дерк підхопив її і притиснув до себе. Першою зупинилася найповільніша доріжка, потім сусідня, потім наступна і нарешті та, на якій вони стояли.

Гвен здригнулася і подивилася на нього, і Дерк обійняв її ще міцніше, відчуваючи, як тепла близькість її тіла наповнює його впевненістю, якої він так потребував.

Нижче за них – Дерк був упевнений, що звук долинув знизу, куди ніс їхній тротуар, що рухався, – пролунав несамовитий крик. Зовсім близько.

Гвен вирвалася з його обіймів. Без слів вони кинулися тікати, перестрибуючи зі стрічки на стрічку через темну, порожню дорогу до коридорів, геть від небезпечного проспекту. Дерк глянув на цифри над входом у коридор, коли із сірого сутінку вони переходили в синій. Це був чотириста шістдесят восьмий рівень. Знову килими приглушили звуки їхніх кроків, і вони побігли довгим коридором, потім повернули, потім ще раз, праворуч, ліворуч, вибираючи напрям навмання. Вони бігли доти, доки стали задихатися, поступово сповільнюючи біг. Нарешті вони зупинилися і повалилися на килим під синюватою кулею, що слабо світилася.

- Що це було? - Запитав Дерк, трохи віддихавшись.

Гвен захекалася, груди її важко здіймалися і опускалися. Вони багато пробігли, і тепер вона ніяк не могла перепочити. У синьому світлі коридору на щоках її блищали сліди сліз.

- Що це могло бути, на твою думку? – її голос мало не зірвався на крик. - Це кричав перевертень!

Дерк відкрив рота і відчув смак солі на губах. Він торкнувся пальцями своїх мокрих щік: виявилося, що він плакав.

- Значить, брейтів більше, - зробив висновок Дерк.

- Ще одна пара нижче за нас, - додала Гвен. - І вони знайшли жертву, будь вони прокляті! Ми їх привели сюди, ми винні. Як можна було зробити таку дурницю! Джаан завжди боявся, що вони почнуть полювати в містах.

- Вони вже почали вчора, - сказав Дерк. – почали з желейних дітей Планети Темновинного Океану. Все одно вони дісталися б і сюди. Не треба валити все…

Гвен повернула до нього перекошене гнівом заплакане обличчя.

– Що? - Вибухнула вона. – Значить, це ми не винні? Хто ж тоді? Бретан Брейт з'явився в Челлендж слідом за тобою, Дерк. Для чого ми прийшли сюди? Ми могли вирушити в Дванадцяту Мрію, в Маскел, в Есвох. Вони порожні. Ніхто б не постраждав. Наразі загинуть емерельці. Як сказав Голос? Скільки жителів залишилось у місті?

- Я не пам'ятаю. Чотириста, здається. Щось біля цього. - Він спробував обійняти її і притягнути до себе, але Гвен відсторонилася.

- Все, що ми можемо зробити, це вижити, - наполегливо промовив Дерк.

- Вони женуться за нами, ти забула? Ми не маємо права зараз думати про інших.

Обличчя Гвен закам'яніло. Дерку здалося, що вона дивиться на нього з ненавистю, і від цього погляду йому стало ніяково.

- Я не вірю, що ти справді так думаєш, - сказала вона. – Не хочу вірити. Чорт забирай, Дерк. У нас з тобою є засіб від запаху, на крайній край. А емерельці не мають і цього. Вони не мають зброї, не мають захисту. Вони – перевертні, об'єкти полювання та нічого більше. Ми маємо щось зробити.

– Що? Покінчити життя самогубством? Ти цього від мене чекаєш? Ти не хотіла, щоб я йшов на дуель із Бретаном сьогодні вранці, але тепер…

– Так! Тепер ми мусимо. Ти не став би говорити так раніше, на Авалоні,

- Підвищила вона голос майже до крику. – Ти був іншим тоді. Джаан не став би…

Схаменувшись, вона осіклася на півслові і, відвернувшись від нього, розплакалася. Дерк мовчав.

— Значить, ось у чому справа, — спокійно сказав він. - Джаан не став би думати про себе, так? Джаан зображував би героя.

Гвен повернулася до нього.

- Так, саме так, і ти це знаєш.

Він кивнув головою.

- Так, він не став би. Може, колись і я не став би. Можливо, ти маєш рацію, можливо, я змінився. Я вже нічого не розумію.

Тоді він відчував біль і втому. Гіркота поразки та сором палили його. Одні й самі думки настирливо крутилися в голові. Кожен із них був по-своєму правий. Саме вони привели брейтів до Челленджа і, можливо, спричинили смерть на сотні його невинних жителів. Вони винні в цьому, Гвен права. Але він також правий: тепер вони нічого не могли зробити, нічого. Як би жорстоко це не виглядало, але це було правдою.

Гвен плакала. Дерк знову обійняв її, і цього разу вона не усунулася. Він притискав її до себе, намагаючись заспокоїти. Але, дивлячись на її довге волосся, він намагався пересилити і власні сльози: він знав, що все марно, що нічого не можна змінити. Брейти полювали, вбивали, і він не міг їх зупинити. Навряд чи йому вдасться врятувати хоч би самого себе, він уже не той Дерк, яким був на Авалоні, ні, не той. І жінка в його обіймах – не Джіні. Обидва вони перетворилися на дичину, за якою женеться зграя брейтів.

Раптом його осяяло.

- Так, - голосно промовив він.

Гвен глянула на нього. Похитуючись, він підвівся і потягнув її за собою.

- У чому справа, Дерк? - Здивувалася вона.

- Ми можемо щось зробити, - сказав він і повів її до дверей найближчого номера. Вона легко відкрилася. Дерк пішов до екрану поруч із ліжком. Кімнату слабо освітлював синій прямокутник світла, що падав із відчинених дверей. Гвен бачилася у дверях темним силуетом.

Дерк увімкнув екран із надією на успіх (йому більше нічого не залишалося), і екран спалахнув. Він з полегшенням зітхнув і повернувся до Гвен.

- Що ти збираєшся робити? - Запитала вона.

– Скажи мені номер твоєї квартири, – попросив він.

Гвен зрозуміла. Вона повільно кивнула і назвала номер. Дерк набрав цифри одну за одною і почав чекати. Пульсуючий сигнал виклику освітлював кімнату. Коли він зник, світлові відблиски на екрані склалися в обриси Джаана з вольовим підборіддям.

Усі мовчали. Гвен підійшла і встала за Дерком, поклавши руку йому на плече. Вікарі мовчки дивився на них. Дерк боявся, що він вимкне екран і залишить їх напризволяще.

Джаан цього не зробив.

– Ти був братом. Я довіряв тобі, - сказав він Дерку і перевів погляд на Гвен. – А тебе я любив.

- Джаан, - поспішно промовила Гвен таким тихим голосом, майже пошепки, що Дерк засумнівався, що Вікарі почує її, але вона замовкла і, повернувшись, вибігла з кімнати.

Вікарі не вимкнув зв'язку.

- Я бачу, що ви в Челленджі. Чому ви зателефонували, т'Ларієн? Ви знаєте, що ми повинні зробити з