Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

вами, я та мій тейн?

- Знаю, - відповів Дерк. – Я ризикнув. Мені треба повідомити вас, що брейти вистежили нас. Я не знаю, яким чином. Ми не думали, що вони знайдуть нас. Але вони тут. Бретан Брейт Лантрі вивів з ладу головний комп'ютер і, схоже, контролює джерела енергії, що залишилися. Інші брейти парами полюють у коридорах Челленджа.

- Я зрозумів, - сказав Вікарі. На його обличчі з'явився незрозумілий Дерку вираз. – На мешканців міста?

Дерк кивнув головою.

– Ви прилетите?

Вікарі сумно посміхнувся.

- Ви просите мене про допомогу, Дерк Т'Ларієн? - Він похитав головою. - Ні, це злий жарт. Ви просите не за себе, я розумію. Ми з Гарсом прилетимо. Заради інших, заради емерельців. Ми привеземо наші розпізнавальні знаки, відомі вам шпильки, і тих, кого знайдемо раніше за мисливців, зробимо корарієлами Айронджейда. Але це займе багато часу, можливо занадто багато. Більшість загине. Учора в місті Беззоряного Басейну несподівано померла істота, яка називається Матір'ю. Желейні діти… ви знаєте, т'Ларієне, про желейних дітей з Планети Темновинного Океану?

- Так, знаю дещо.

- Вони висипали назовні зі своєї Матері, щоб знайти іншу, але не знайшли. Десятиліттями вони жили всередині неї, але інші жителі їхньої планети спіймали Мати, привезли її сюди і залишили тут. На Планеті Темновинного Океану не дуже люблять желейних дітей, послідовників культу. Таким чином, близько сотні желейних дітей опинилися у місті. Вони не розуміли, де перебувають і чому. Більшість із них старі. У паніці вони металися своїм мертвим містом, і Розеф Високорідний Брейт знайшов їх. Я зробив, що міг, врятував, кого встиг, але за цей час брейти знайшли багатьох інших. Так само буде і в Челленджі. Ті, хто вийде зі своїх кімнат і опиниться в коридорах, будуть убиті задовго до того, як я та мій тейн зможемо їм допомогти. Ви розумієте?

Дерк кивнув головою.

- Того, що ви подзвонили, недостатньо, - сказав Вікарі. – Ви маєте діяти самі. Ви дуже потрібні Бретану Брейту Лантрі, тільки ви і ніхто інший. Інші хочуть тільки полювати за вами, як за перевертнями, але навіть вони цінують вас вище за будь-яку іншу видобуток. Покажіть їм, Т'Ларієне, і вони поженуться за вами. Важливо виграти час.

- Розумію, - сказав Дерк. – Ви хочете, щоб я та Гвен…

Вікарі смикнувся.

- Ні, не Гвен.

– Значить, я. Ви хочете, щоб я, не маючи жодної зброї, привернув до себе увагу мисливців?

– У вас є зброя, – заперечив Вікарі. - Ви його вкрали, чим завдали образи Айронджейду. Ви використовуєте його чи ні, вирішувати вам. Я не впевнений, що ви вчините належним чином… Якось я вже повірив вам… Я просто повідомляю про таку можливість. І ще дещо, Т'Ларієн. Що б ви не зробили, або навпаки, що б ви не відмовилися зробити, це нічого не змінить між нами. Ваш дзвінок нічого не змінює. Ви знаєте, як ми повинні вчинити.

- Ви вже сказали мені, - відповів Дерк.

– Я говорю це вдруге, бо хочу, щоб ви запам'ятали. - Вікарі насупився. – А тепер я маю йти. Челлендж далеко, ми маємо довгий політ.

Екран згас, перш ніж Дерк встиг продумати відповідь. Гвен чекала зовні, поруч із дверима, притулившись до покритої килимом стіни і закривши обличчя руками. Вона випросталася, коли Дерк вийшов.

– Вони прилетять? - Запитала вона.

– Так.

– Вибач, що я… пішла. Я не могла його бачити.

- Це не має значення.

– Має.

- Ні, - відрізав Дерк. У нього хворів живіт, у вухах стояли далекі крики.

- Не має значення. Ти вже виявила свої почуття.

- Виявила, кажеш? - Гвен засміялася. - Якщо ти знаєш, що я відчуваю, значить, ти знаєш більше за мене, Дерк.

- Гвен, я не хотів... ні, це не має значення. Ти мала рацію. Ми повинні... Джаан сказав, що ми маємо зброю.

Вона наморщила чоло.

- Він сказав? Він вважає, що я взяла свій пістолет для стріл? Або щось ще?

– Ні, не думаю. Тут щось інше. Він сказав, що ми вкрали це і тим самим образили Айронджейд.

Вона заплющила очі.

– Що? - Раптом вигукнула вона. - Ну звичайно ж.

Її очі розширились.

- Аеромобіль. Він озброєний лазерними гарматами. Напевно, Джаан говорив саме про них. Але гармати не заряджені. Мені здається, вони навіть не підключені. Найчастіше цією машиною користувалася я, а Гарс.

- Я розумію. Але, як ти гадаєш, гармати можна зарядити? Вони стрілятимуть?

- Можливо, я не знаю. Але що ще Джаан міг мати на увазі?

- Можливо, брейти вже знайшли машину, - міркував Дерк спокійним, рівним голосом. – Але ми маємо ризикнути. Сховатися більше не можна, вони знайдуть нас. Можливо, Бретан уже йде сюди, якщо зв'язок із Лартейном якось був зафіксований. Ми заплутаємо їх, якщо підемо нагору до машини. Для них це буде несподіванкою, якщо вони знають, що ми спускалися проспектом вниз.

– Аеромобіль на п'ятдесят два рівні вищий за нас, – нагадала Гвен. – Як ми потрапимо туди? Якщо Бретан, як ми вважаємо, контролює джерела енергії, він, напевно, вже відключив ліфти. Зупинив він рухомі тротуари.

- Він знав, що ми там, - сказав Дерк. – Або принаймні знав, що ми були на проспекті. Ті, хто йшов нашим слідом, повідомили йому. Вони мають зв'язок, Гвен. Повинна бути. Доріжки зупинилися саме тоді, коли ми там були. Але тоді все простіше простого.

– Що простіше?

– Нам легше буде привернути їхню увагу до себе. Змусити їх піти за нами, щоб урятувати цих чортових емерельців. На це чекає від нас Джаан. І того ж хотіла ти, якщо пам'ятаєш. - Його голос звучав різко.

Гвен трохи зблідла.

- Мабуть, так, - відповіла вона.

- Твоя взяла. Ми це зробимо.

Вона трохи замислилася.

- Значить, до ліфтів, якщо вони ще діють?

– Нам не можна довірятись ліфтам, навіть якщо вони працюють. Бретан може зупинити кабіну, коли ми будемо всередині.

— Я не знаю, чи тут є сходи, — сказала Гвен. – І якщо навіть вони існують, їх не знайти без Голосу. Можна піти проспектом, але…

– На проспекті як мінімум дві пари мисливців, а може й більше. Ні.

- Що тоді?

- Що залишилося, - скривився Дерк. – Центральна шахта.

Дерк сперся на візерунчасті залізні перила балкона, подивився вгору, потім униз, і в нього закружляла голова. Центральна шахта тяглася нескінченно в обидва боки. Дерк знав, що її глибина від вершини до дна становить лише два кілометри, але людському оку ця відстань уявлялася нескінченністю. Потік теплого повітря знизу нагору надавав плавучість найдрібнішим частинкам пилу і наповнював гучну шахту