Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

30

Її ім’я — Анна. Ще одна Аня, яка мене дратує. Так і хочеться поставити бар’єр до кабінету керівника, щоб жодна душа не проходила. Безглузді, дурні ревнощі, і не можу я вимкнути емоції.

Я ж теж оптиміст і Зимнєву часто усміхаюся, але мені він якось мляво відповідає, а з нею розквітає. Таке задоволене обличчя. Або справа в самій Анні? Вона як той промінчик світла — життєрадісна й безтурботна. Цукрова до зубовного скреготу.

Трохи заспокоює той факт, що Зимнєв і далі приділяє мені достатньо уваги.

Я сама від себе не очікувала, що буду ревнувати. Адже наші стосунки не нормальні. Я маю стримуватися, якщо все ще хочу бути з ним. Головою розумію, що це неправильно. Він вільний чоловік і може обирати собі будь-яку жінку. І я вільна, і теж можу знайти собі іншого. Від самої цієї думки все скручується всередині.

Сиджу як на голках, коли він там із нею. Навіть чується їхній сміх. Навіщо так часто приходити? Ну, довіряють тобі організацію свята, так не бігай кожного дня.

Мну папери, а ця Анічка не виходить із кабінету Зимнєва. Що вони там роблять? Може, вона стоїть перед ним на колінах, а він розстібає ширінку, дивлячись їй в очі й усміхаючись.

Ох, ну не буде ж він мені зраджувати, коли я знаходжуся за стіною! Хоча, власне, чому б і ні?

Лунає тріск — це я так сильно стиснула пластикову ручку. Відкидаю її на клавіатуру. Що ж так боляче? Серце здавлює, змушуючи його кровоточити. Хто сказав, що це просто орган для перекачування крові? Ні, це не так. І тепер я це відчуваю за повною програмою.

Та що ж в них там так тихо? Не можу побороти внутрішнє стерво. Підіймаюся, поправляю спідницю й зачіску. Ідеально. Тільки потрібно б вигадати причину, з якої я зараз хочу зайти до Зимнєва!

— Ох, не варто, Вадиме Сергійовичу, — чується голос Ані. — Це так… несподівано.

Вона ахає й охає. Він їй що там — пропозицію робить? Або вони вже там?.. Сіпаюся до столу й хапаю якісь документи на підпис. Неважливо, що вони не термінові й бос може їх підписати коли-небудь потім.

Стукаю в кабінет. Голоси миттю стихають. Штовхаю двері, уявляючи, що зараз застану свого коханця на гарячому.

— Вадиме Сергійовичу, — у голосі проскакують істеричні нотки.

Аня сидить на стільці біля Зимнєва, який усівся на стіл. Він пильно дивиться на мене, не зводячи своїх холодних, зелених очей.

Так близько до неї, що хочеться схопити її за руді кучері й виштовхати з кабінету, але натомість я вичавлюю усмішку. Сама не розумію, чому я так реагую, чому не можу заспокоїтися. Он — вони ж просто сидять і нічого такого не роблять, але ревнощі з’їдають мене.

— Софіє, потім підпишу, — відгукується холодним голосом Вадим і дивиться так напружено, ніби я його відвернула від чіплянь до цієї рудої.

Я нервово знічуюся й відступаю до дверей. Кидаю мигцем погляд на боса й виходжу.

У кабінеті стає тьмяно. І лампочка не так світить, і все не так.

На занімілих ногах повертаюся на місце. Незабаром Анічка виходить із кабінету.

— До побачення! — мило усміхається мені.

— До побачення, — криво усміхаюся я, вдаючи, що працюю, барабанячи пальцями по клавішах.

— Ох, так, Вадим Сергійович сказав, що я з вами можу з’їздити подивитися ресторан, — вона одягає курточку в приймальні.

— Що — зараз? — здивовано дивлюся на неї.

— Ні, на тижні.

— Не маю ні найменшого бажання, — миттю відповідаю їй, свердлячи її поглядом.

І що я так нервую через людину, з якою у мене просто вільні стосунки? Ми ж не пара, просто трахаємося — і все.

— Шкода. Ваш керівник сказав, що ви могли б мені допомогти, — вона сумно видихає.

— Я зайнята, ви вже вибачте. Усі подібні питання можете розв’язувати саме з Вадимом Сергійовичем, а не зі мною, — тисну плечима.

— Вадим Сергійович сказав, що виділить вам вільний час, — вона знову променисто усміхається.

— Вадим Сергійович найняв вас для організації. У мене є своя робота. До побачення, — удаю, що розмову закінчено.

Ще трохи, і вибухну.

— Але ви мені зателефонуйте. Ваш керівник наполягав саме на цьому.

Анічка знизує плечима і виходить.

— І якою ж роботою ти зараз зайнята? Крім тих документів, які я вже підписав сьогодні вранці, — чується холодний голос Зимнєва.

— Роблю звіт за минулий тиждень, — миттю відповідаю я.

І справді, цей звіт відкритий, тільки я нічого в ньому не роблю ось уже кілька годин. Ніяк зосередитися не можу.

— Чудово, тоді коли закінчиш, набереш Анну. З’їздите разом в «Авізіон».

— Я не хочу й не поїду з нею нікуди, — відповідаю я.

Зимнєв хмуриться.

— Це ще чому?

«Вам треба — самі і їдьте», — так і хочеться видати.

— Є робота. Тим паче ви все й так їй доручили, — тисну ніяково плечима.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍