Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

— Навпаки, я дуже добра до тебе. До тебе і до Цецилії.

— Цецилія втомилася від мене.

— Сподіваюся, що так, — мовила дівчина, — бо вона заслуговує на кращу долю. До речі, тобі відома твоя репутація у Латинському кварталі? Тебе мають за зрадливого, непостійного і безнадійного парубка, не серйознішого за комара у літню ніч. Бідолашна Цецилія!

Кліфорд виглядав настільки жалюгідним, що вона дещо пом’якшила свій тон.

— Ти подобаєшся мені. І сам це знаєш. Усі навколо знають. Просто ти поводишся, наче розпещене дитя. Тобі усе дозволено, ніхто не чинить тобі жодних перешкод, будь-хто може стати жертвою твоєї примхи.

— Примхи! — вигукнув він. — Заради Юпітера, якщо дівчата з Латинського кварталу не примхливі…

— Це не твоя справа! Тобі останньому з усіх чоловіків судити про це! Чому ти сьогодні тут? О, — вигукнула вона, — я скажу тобі чому! Месьє отримує невеличку записку та надсилає невеличку відповідь. Він одягається у позичене крадькома вбрання…

— Це не так… — промовив почервонілий Кліфорд.

— Це так, і це цілком у твоєму стилі, — заперечила вона зі слабкою посмішкою. Потім вона продовжила вже спокійніше: — Я залежу від тебе, але знаю, що залежу від свого друга. Я прийшла, аби зізнатись тобі у цьому, тому що мені треба попросити тебе про одну… одну послугу.

Кліфорд підвів на неї очі, проте промовчав.

— Я у великому розпачі. Річ у месьє Гастінґсові.

— Ну? — дещо здивовано спитав Кліфорд.

— Я хочу попросити… — тихо промовила дівчина, — я хочу попросити тебе… у разі якщо тобі доведеться говорити з ним про мене… не казати…

— Я не розмовлятиму з ним про тебе, — спокійно відповів той.

— Ти… ти можеш завадити іншим робити це?

— Так, якщо буду присутнім під час розмови. Чи можу я поцікавитися причиною?

— Це нечесно, — прошепотіла вона. — Ти знаєш, як… як він сприймає мене… як він сприймає будь-яку дівчину. Ти знаєш, наскільки він відрізняється від тебе та решти. Я ще ніколи не зустрічала такого чоловіка, як месьє Гастінґс.

Кліфорд дістав ще одну сигарету.

— Я майже боюся його. Боюся, що він не знає, які ми всі насправді тут, у Кварталі. Ох, як би я хотіла, аби він ніколи не дізнався! Я не хочу, аби він зрікся мене… припинив наше спілкування. Ти… Тобі та решті не зрозуміти, що це для мене означає. Я не могла повірити йому, не могла повірити, що він настільки добрий і шляхетний. Не хочу, аби він дізнався про все настільки швидко. Звісно, він зрозуміє, рано чи пізно він сам усе зрозуміє та відвернеться від мене… Чому?! — палко скрикнула вона. — Чому він відвернеться від мене, чому не від тебе?!

Збентежений Кліфорд не відводив погляду від сигарети. Дівчина підвелась, уся сполотніла.

— Він твій друг. Ти маєш право його попередити.

— Так, він — мій друг, — мовив він після тривалої мовчанки. Вони дивилися один на одного у цілковитій тиші. Потім вона вигукнула:

— Заради всього святого, не треба його попереджати!

— Ну, якщо ти так хочеш… — люб’язно відповів він.

V

Місяці минали за місяцями, лишивши по собі у пам’яті Гастінґса лише кілька спогадів. Утім, деякі з них були доволі болючими. Так, якось на бульварі Капуцинок він зустрів містера Бладена у товаристві молодої особи, що поводилася дещо вульгарно і чий сміх лякав його. Коли він нарешті втік з кафе, куди містер Бладен затягнув його на bock[127], йому здавалося, наче весь бульвар пильно дивиться на нього, засуджуючи за таку компанію. І раптом Гастінґс збагнув, що то за дівчина була з містером Бладеном. Від усвідомлення цього він аж спаленів і повернувся до пансіонату настільки зніяковілий, що міс Бінґ знову порадила йому подолати свою тугу за домом.

Інший спогад був не менш яскравим. Одного суботнього ранку, блукаючи містом, Гастінґс підійшов до воріт Святого Лазаря. Для сніданку було зарано, проте він попрямував до готелю «Термінус» і зайняв там столик біля вікна. Коли він підвівся, аби зробити замовлення, на нього наштовхнувся чоловік, що опинився поруч. Очікуючи на вибачення, він несподівано відчув на своєму плечі руку, що дружньо його поплескувала, і почув сердечне:

— Якого дідька ти тут робиш, друже?

То був Роден. Він перехопив Гастінґса й повів за собою. Тож, попри не дуже рішучі спроби протесту, він опинився в окремому кабінеті, де побачив почервонілого Кліфорда. Той підскочив зі свого місця й привітався. На щастя, напругу, що повисла у повітрі, розвіяли невимушена радість Родена та надзвичайна чемність Еліота. Останній познайомив Гастінґса з трьома чарівними дівчатами, які настільки привітно прийняли його й щиро підтримали Роденову пропозицію приєднатися до їхнього товариства, що Гастінґс одразу ж погодився. Поки Еліот стисло описував заплановану екскурсію до Ля Роше, Гастінґс з насолодою уминав свій омлет та несміливо усміхався Цецилії, Колетті та Жаклін у відповідь на їхні усмішки. Тим часом Кліфорд пошепки втовкмачував Роденові, яким покидьком той був. Бідолашний Роден виглядав жалюгідно, допоки Еліот, усвідомивши стан справ, не приструнив Кліфорда. Йому вдалося знайти хвилинку, аби пояснити Родену, що в цій ситуації кожен матиме свій зиск.

— Стули-но ти пельку, — порадив він Кліфордові. — Що сталося, те сталося, отже, так влаштувала доля.

— Так влаштував Роден, — пробурмотів Кліфорд, криво посміхаючись. Врешті-решт, він не був Гастінґсовою нянькою.

Потяг, який вирушив зі станції Святого Лазаря о 9:15, зробив недовгу зупинку у Гаврі. На станції Ля Роше, що яскравіла червоним дахом, з потягу вийшла весела компанія, озброєна сонцезахисними окулярами, вудочками та тростиною, що їх ніс «нестройовий» Гастінґс. Коли у кленовому гаю, що межував з невеличкою річкою Епт, облаштували табір, Кліфорд на правах визнаного майстра в усьому, що стосувалося спорту, взяв керівництво на себе.

— Ти, Родене, — скомандував він, — розділи з Еліотом наживку та не зводь з нього очей, коли він спробує приладнати поплавок і грузило. Тримай його подалі від черв’яків, якщо знадобиться — силою.

Еліот був запротестував, а потім все ж усміхнувся під загальний регіт.

— Ти мене доконаєш, — заявив той. — Думаєш, це моя перша риболовля?

— Хотів би я побачити твою першу риболовлю, — відповів Кліфорд, ухилившись від гачка, яким у нього ледь не поцілили. Потім він продовжив налагоджувати три тонкі вудочки, які мали принести задоволення та трохи риби Цецилії, Колетті та Жаклін, з цілком серйозним виглядом припасовуючи до кожної з вудок невеличкий гачок і блискучий поплавок.

— Я ніколи не торкнуся черв’яка, — заявила Цецилія, здригнувшись.

Жаклін з Колеттою підтримали її, а Гастінґс люб’язно запропонував свої послуги у насаджуванні наживки та зніманні риби з гачка. Проте Цецилія, неймовірно захоплена яскравими ілюстраціями наживки з