Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

— ні, — відповіла вона. І, поглянувши на мармурову статую, додала: — Мені зовсім байдуже до нього. Навряд чи він взагалі вміє вправно стріляти з лука. Певно що ні. Він боягуз, який виходить на полювання у сутінках, наче той асасін. Мені огидне його боягузтво, — проголосила вона, відвернувшись від статуї.

— Думаю, — тихо промовив Гастінґс, — що він стріляє досить влучно. І навіть попереджає про це.

— Це ви кажете з особистого досвіду, месьє Гастінґсе?

Він поглянув їй просто в очі й відповів:

— Він попереджає мене просто зараз.

— То зважте на це попередження, — вигукнула вона з нервовим сміхом. Під час розмови дівчина зняла із себе рукавички, а потім почала знову обережно їх натягувати. Закінчивши з цим, вона поглянула на палацовий годинник, зі словами «Боже, яка пізня година!» згорнула парасольку, потім знов розгорнула її та нарешті поглянула на нього.

— Ні, — сказав той, — я не дослухаюсь до цього попередження.

— Боже, — зітхнула дівчина. — Ми все ще розмовляємо про цю нудну статую. — І, нишком поглянувши на нього, додала: — Гадаю… Гадаю, ви закохалися.

— Не знаю, — прошепотів той. — Мабуть, що так.

Вона швидко підвела голову.

— Здається, це вас захоплює, — зауважила вона. Дівчина прикусила губу й затремтіла, коли його очі зустрілися з її: вона різко підвелася, вдивляючись у садові тіні.

— Ви змерзли?

Але вона промовила:

— Господи, вже так пізно, надто пізно. Я маю йти… Добраніч.

Валентина простягнула була Гастінґові руку, та за мить різко відсмикнула її назад.

— Що сталося? Ви чимось налякані? — запитав він.

— Ні, ні, я не… — вона дивно поглянула на свого співрозмовника, — не налякана. Ви дуже добрі до мене…

— Заради всього святого! — вибухнув Гастінґс. — Що ви маєте на увазі під цим «ви дуже добрі до мене»? Ви так кажете щонайменше втретє, і я геть не можу зрозуміти, до чого це!

Швидкий барабанний дріб, що долинув з караульної вежі палацу, урвав його мову.

— Чуєте? — прошепотіла вона. — Вони йдуть сюди. Вже пізно, вже надто пізно!

Барабанний дріб усе наближався й наближався, допоки силует барабанщика не з’явився над східною терасою. Згасаюче сонце зблиснуло на його ремні та багнеті, а потім він зник у сутінках, пробуджуючи темряву барабанним відлунням. Ритмічний стукіт паличок слабшав за східною терасою, потім знову почав наростати, усе гучніше й гучніше. Звуки відбивалися від сірих стін палацу. Тепер барабанщик виріс перед ними: червоні штани тьмяніли у мороці, слабкий відблиск світла вигравав на міді його барабана й на багнеті. Він пройшов, а барабанний дріб усе ще звучав відголоском у їхніх вухах. Потім вартові затягли монотонне: «On ferme! On ferme[126]!», із казарм на вулиці Турнон просурмили сурми.

— On ferme! On ferme!

— Добраніч, — прошепотіла вона, — я маю повертатися.

Він провів її поглядом, а сам лишився сидіти на мармуровій лавці, аж доки чиясь важка рука лягла на його плече і сторожа попросила його піти геть.

Валентина пройшла садом, завернула на вулицю Медичі та перетнула бульвар. На розі вона купила букетик фіалок і покрокувала далі до Шкільної вулиці. Біля Бола зупинився екіпаж. Звідти, підтримувана Еліотом, вистрибнула дівчина.

— Валентино! — гукнула вона. — Нумо з нами!

— Не можу, — відповіла та, на мить зупинившись. — В мене рандеву у «Міньйоні».

— Часом не з Віктором? — сміючись, вигукнула дівчина, проте Валентина мовчки пішла далі, побажавши їм доброї ночі. Звернувши на бульвар Сен-Жермен, вона пришвидшила крок, аби уникнути домагань веселої компанії, що сиділа біля кафе Клюні та запрошувала її приєднатись до їхнього товариства. На вході до ресторану «Міньйон» стояв вугільно-чорний негр-коридорний. Він зняв у привітанні свого капелюха, поки дівчина підіймалась сходами, застеленими килимом.

— Покличте Юджина, — сказала вона комусь з обслуги і, пройшовши коридором до зали ресторану, спинилась біля низки личкованих панелями дверей. До неї підскочив офіціант, якому вона повторила своє прохання покликати Юджина. Тієї ж миті той безшумно з’явився поруч. Він прошепотів, низько вклонившись:

— Мадам?

— Хто тут є?

— Наразі у кабінетах нікого немає, мадам. У залі сидять мадам Маделон і месьє Ґей, месьє де Клямат, месьє Клізон, мадам Марі та їхні друзі, — він роззирнувся навколо й знову схилився у поклоні, прошепотівши: — Месьє чекає на мадам вже з півгодини, — і постукав у двері під номером шість.

Кліфорд одразу ж відчинив. Дівчина увійшла. Служник вклонився їй та зі словами «Дзвоніть у дзвоник за першої ж потреби, месьє» зник. Кліфорд допоміг Валентині зняти піджак, підхопив її шляпку та парасольку. Сівши за маленький столик навпроти нього, вона усміхнулась і нахилилась до юнака, спершись на лікті.

— Що ти тут робиш? — спитала вона.

— Чекаю, — мовив той у відповідь, з обожнюванням дивлячись на неї.

Вона обернулась, аби поглянути на себе у дзеркало. Великі блакитні очі, хвилясте волосся, прямий ніс та рожеві губи на секунду відбились у дзеркалі, а потім його глибини відобразили її тонку шию та струнку спину.

— Отак я і повернулася спиною до суєти, — сказала вона, знову нахилившись уперед. — Так що ти тут робиш?

— Чекаю на тебе, — повторив Кліфорд схвильованим голосом.

— І на Цецилію.

— Валентино, не починай…

— Ти знаєш, — спокійно промовила вона, — що мені не подобається твоя поведінка?

Аби приховати своє збентеження, він дзвоником викликав Юджина. Їм подали раковий суп і вино «Помері». Страви звично змінювали одна одну, допоки Юджин не приніс кави, а на столі не лишилось нічого, окрім невеличкої сріблястої лампи.

— Валентино, — мовив Кліфорд, отримавши від дівчини дозвіл запалити. — Куди сьогодні підемо — до «Водевілю» чи до «Ельдорадо»? Або туди й туди? Чи, може, хочеш до «Нового Цирку», чи…

— Ми лишимося тут.

— Ну, — протягнув він, — боюсь, що не зможу тебе розважити…

— О, ти кумедніший за «Ельдорадо».

— Послухай, Валентино, не знущайся з мене. Ти завше так робиш, а… Ну, знаєш… Як то кажуть, сміх убиває…

— Убиває що?

— Е… ну… кохання й взагалі…

Вона розсміялася і сміялася доти, доки сльози не виступили на її очах.

— Ах! — вигукнула вона. — Тоді воно загинуло!

Кліфорд дивився на неї з усе більшим занепокоєнням.

— Ти знаєш, навіщо я прийшла? — спитала дівчина.

— Ні, — зніяковіло відповів він, — не знаю.

— Скільки ти вже кохаєшся зі мною?

— Думаю, — чомусь перелякано відповів він, — десь протягом року.

— Протягом року. Ти не втомився?

Він промовчав.

— Хіба ти не знаєш, що занадто мені подобаєшся, аби… аби я будь-коли у тебе закохалася? Хіба ти не знаєш, що ми занадто добрі товариші, занадто давні друзі для цього? Хіба ми не… Думаєш, я не знаю твоєї історії, месьє Кліфорде?

— Не будь… не треба цього сарказму, — заблагав він. — Не будь такою злою до мене,