Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

— Завтра неділя, — сказав він після нетривалої паузи.

— І? — спитав Еліот.

— Ти вже бачив Колетту?

— Ні, але побачу сьогодні. Вони з Роденом і Жаклін підуть до Бола. Сподіваюся, ви з Цецилією теж там будете?

— Гм, ні, — мовив Кліфорд у відповідь. — Цецилія сьогодні вечерятиме вдома, а я думав навідатись до Міньйон…

Еліот кинув на нього несхвальний погляд.

— Ти можеш домовитися щодо Ля Роше і без мене, — продовжував той, уникаючи погляду Еліота.

— Що ти вже зібрався робити?

— Нічого, — відповів Кліфорд.

— Не забивай мені баки, — зневажливо сказав Еліот. — Ніхто не піде до Міньйон, коли призначено вечерю у Бола. З ким ти тепер?.. Хоча ні, навіщо у тебе допитуватися! — він підвищив голос і вдарив люлькою по столу. — Який сенс наглядати за тобою? Що скаже Цецилія? Га? Що вона скаже? Прикро, що ти не можеш бути послідовним і вірним хоча б протягом двох місяців. О, Юпітере, Латинський квартал — поблажливе місце, але ти паплюжиш його добру натуру, та й мою власну теж!

Підвівшись, він надягнув на голову капелюха і пішов до дверей.

— Одному Богові відомо, чому люди все ще ведуться на твої виверти. Проте ведуться ж, і я разом з ними. На місці Цецилії чи будь-якої з тих гарненьких дуреп, до яких ти залицявся і залицятимешся далі, за будь-яких умов — на місці Цецилії я б дав тобі добрячого ляпаса! А тепер я йду до Бола, аби, як завжди, перепрошувати за тебе та давати раду справам, і мені начхати, куди ти там підеш. Але, присягаюся щелепою студійного скелета, якщо ти завтра не з’явишся з малювальними приладами в одній руці та Цецилією під іншою, та ще й у доброму гуморі, я пориваю з тобою. І хай решта думає, що їм заманеться. Добраніч.

Кліфорд також побажав йому доброї ночі з найлюб’язнішою усмішкою з усіх можливих і розвернувся до дверей. Витягнувши годинника, він дав Еліотові десять хвилин, аби зникнути, а потім дзвінком викликав консьєржа, бурмочучи до себе:

— Боже мій! Якого біса я це роблю?

— Альфреде, — мовив він, коли перед ним з’явився чоловік з пронизливим поглядом, — приведи себе до ладу, Альфреде, взуй замість своїх чобіт пару начищених черевиків. Надягни свого найкращого капелюха та віднеси цього листа до великого білого дому на вулиці Дракона. Не чекай на відповідь, mon petit[121] Альфреде.

Консьєрж пирхнув і пішов геть. Вираз його обличчя свідчив про боротьбу між небажанням виконувати доручення і відданістю Кліфордові. Зачинивши за ним двері, парубок убрався у найліпший одяг, який знайшов у своїй та Еліотовій шафах. Він не поспішав чепуритися, час від часу перериваючись на гру на банджо чи забави з бульдогами, що бігали навколо нього. «У мене є ще дві години», — подумав він і поцупив пару Еліотових шовкових шкарпеток, якими він добряче погрався із собаками, перш ніж одягнути. Потім він запалив сигарету й перевірив кишені свого фрака, звільнивши їх від чотирьох носовичків, віяла та пари зім’ятих рукавичок завдовжки з його руку, а потім вирішив, що фрак навряд чи зможе додати лоску його природному шарму. Тоді Кліфорд задумався над тим, чим можна замінити цей предмет одягу. Еліот був занадто худим — в будь-якому разі, його жакети наразі висіли у шафі, зачиненій на ключ. Роден — у такому ж становищі, що й він сам. Гастінґс! Точно, Гастінґс підійде! Проте коли Кліфорд кинувся до Гастінґсового будинку, то дізнався, що той вийшов десь годину тому.

— І куди, заради всього святого, він міг подітися?! — пробурмотів Кліфорд, озираючи вулицю. Служниця не знала відповіді на це питання, тож він подарував їй люб’язну усмішку й поплівся назад до студії.

А Гастінґс тим часом був неподалік. Люксембурзький сад розкинувся за п’ять хвилин пішки від вулиці Пресвятої Богородиці. Там він і сидів у тіні крилатого бога, вже протягом години, спостерігаючи за сходами, що вели з північної тераси до фонтана. Сонце розпеченою багряною кулею висіло над туманними пагорбами Медона[122]. Вервечки хмар забарвлювали видноколо рожевим на заході, купол Будинку інвалідів[123] палав, наче опал в тумані. За палацом дим з високого димаря піднімався просто вгору, перетворюючись у світлі примерхлого сонця на пасмо тліючого полум’я. Високо над сутінковим листям каштана ледь виднівся силует башт-близнюків церкви Сен-Сюльпіс.

Десь у хащах неподалік виводив свою вечірню пісню дрізд, пролітали голуби, збурюючи хвилі теплого вітру. У вікнах палацу поволі гаснуло світло, над північною терасою яскраво сяяв купол Пантеону, наче полум’яна Вальгалла у небесах. Внизу, вишикувавшись рівним рядочком уздовж тераси, мармурові королеви споглядали захід сонця.

З іншого кінця довгої алеї біля північного фасаду палацу долинув гуркіт трамвая і вуличний гомін. Гастінґс поглянув на годинник палацу. Шоста. Це ж підтверджував і його власний годинник. Суцільний потік людей пройшов між Одеоном і водограєм. Священики у чорному, взуті у черевики зі срібними пряжками; рядові солдати, незграбні й неохайні; чепурні дівчата без капелюшків з валізками модисток[124]; студенти з чорними теками й у високих капелюхах, студенти у беретах та з великими тростинами; знервовані офіцери у бірюзово-срібних одностроях, що швидко крокували повз; гамірливі, брудні після маршу кавалеристи; пустотливі кухарчуки, що нехтували безпекою своїх кошиків, які балансували на їхніх головах; злиденні безпритульні, паризькі волоцюги з горбатими спинами та маленькими очицями, що крадькома вишукували недопалки на землі, — усі вони створювали людський плин, який огинав фонтан і виливався на вулиці міста біля Одеону, чиї довгі галереї вже починали мерехтіти світлом газових пальників. Меланхолійний передзвін дзвонів церкви Сен-Сюльпіс відбив чинну годину, а на годинниковій башті палацу запалало освітлення. А потім звук швидких кроків по жорстві змусив Гастінґса підвести голову.

— Ви спізнилися, — мовив він охриплим голосом, і хвилювання, яке проступило на його обличчі, видавало, наскільки довгим було чекання.

— Мене затримали, — сказала вона, — і так сильно роздратували… Мабуть, я зовсім ненадовго.

Вона сіла поруч нього і кинула скрадливий погляд на статую бога на п’єдесталі.

— Яка прикрість! Цей безцеремонний Купідон усе ще тут?

— Його крила і стріли теж, — ствердив Гастінґс, посуваючись і звільняючи дівчині місце на лавці.

— Крила, — прошепотіла вона. — Ах, звісно — аби полетіти геть, коли йому набридне його гра. Авжеж, ідею крил вигадали чоловіки, інакше у Купідоні не було б жодного сенсу.

— Ви так гадаєте?

— Mafoi[125], що так думають усі чоловіки.

— А жінки?

— Овва, — сказала дівчина, хитнувши головою. — Я вже й забула, про що ми говорили.

— Ми говорили про кохання, — нагадав Гастінґс.

— Я