Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

— Ну… ні.

— Він назвав тебе падлюкою.

— І цілком справедливо, — додав Кліфорд із-за свого полотна.

— Щ-що ти маєш на увазі? — спалахнув Лафат, буряковіючи.

— Те, що сказав, — відповів Кліфорд.

— Тебе хтось запитував? То не твоя справа, — глумливо проказав Болз і ледь не втратив рівноваги, коли Кліфорд раптом кинувся на нього.

— Та ні, — повільно промовив він. — Це моя справа.

Запала довга мовчанка. За якийсь час Кліфорд вигукнув:

— Агов, Гастінґсе!

Коли Гастінґс облишив своє малювання і підійшов до Кліфорда, той кивнув у бік Лафата.

— Цей чоловік образив тебе, тож якщо колись матимеш бажання нагодувати його стусанами, тільки скажи — я притримаю його посіпаку.

— Та ні, я просто не згодний з його поглядами, от і все, — відповів збентежений Гастінґс.

— Звісно, — відказав Кліфорд і, підхопивши Гастінґа попід руку, повів його познайомитися з кількома своїми друзями, на що інші новенькі дивилися широко розплющеними очима. Цим жестом студії дали чітко зрозуміти: Гастінґс, який нібито мав прислуговувати всім як найсвіжіший з новачків, вже потрапив до елітного кола старих, поважних та досвідчених студентів, до кола тих, кого боялися інші.

Перерва скінчилася, натурниця зайняла своє місце, й робота у студії продовжилась, супроводжувана піснями, криками, стогонами та іншими дражливими для вух звуками, які видають студенти школи мистецтв у своїх спробах пізнати прекрасне. Пробила п’ята година, натурниця позіхнула, потяглась і почала одягатися. Коридор наповнився гамором студентів, що висипали із шести студій. Через десять хвилин Гастінґс вже сидів у трамваї, що прямував до Монружа[119], невдовзі до нього приєднався Кліфорд. Вони вийшли на вулиці Гей-Люссака.

— Я завжди тут виходжу, — зауважив Кліфорд, — люблю прогулятися Люксембурзьким садом.

— До речі, — сказав Гастінґс, — як мені знайти тебе у разі потреби? Адже я не знаю, де ти живеш.

— Ну, я живу просто навпроти тебе.

— Що?.. Та студія у садку з мигдалевими деревами і дроздами?..

— Саме так, — підтвердив Кліфорд. — Я мешкаю там разом зі своїм другом Еліотом.

Згадавши опис двох американських художників, який він чув від міс Сузі Бінґ, Гастінґс вельми здивувався.

— Як забажаєш навідатись, — продовжив Кліфорд, — попередь мене заздалегідь, аби я… аби я точно був удома, — нескладно закінчив він.

— Я не прагну зустрітися з твоїми подругами-натурницями, — з усмішкою мовив Гастінґс. — Знаєш, у мене доволі строгі погляди, ти б навіть назвав їх пуританськими. Я просто не знатиму, як поводитися.

— О, я тебе розумію, — сказав Кліфорд, а потім щиро додав:

— Я певен, що ми потоваришуємо. Хоча ти можеш і не погоджуватись зі мною та моїми поглядами, тобі точно сподобаються Северн і Селбі, бо вони геть такі ж, як і ти, старий.

— Хочу з тобою дещо обговорити, — продовжив він за мить. — Минулого тижня у Люксембурзькому саду я познайомив тебе з Валентиною…

— Ані слова більше! — усміхнувшись, вигукнув Гастінґс. — Не хочу чути ані слова про неї!

— Чому?..

— Hi, жодного слова! — весело повторив той. — Я наполягаю. Пообіцяй не розмовляти зі мною про неї, допоки я не дозволю. Присягнись!

— Присягаюсь, — здивовано мовив Кліфорд.

— Вона — чарівна дівчина, ми чудово поспілкувалися після того, як ти пішов, тож я вдячний тобі за знайомство, але жодного слова про неї, допоки я не дозволю.

— Отакої… — вражено протягнув Кліфорд.

— Пам’ятай, ти пообіцяв, — усміхнувся він, повертаючи до воріт.

Кліфорд попрямував далі вулицею і невдовзі вже був у своєму саду. Шукаючи ключа від студії, він бурмотів:

— Може… Чи то… Та ні, звісно ж, він не міг!..

Він ввійшов у коридор і, встромивши ключа у замкову шпарину, невидющими очима втупився у дві картки, прибиті до одвірка:

Фоксгол               Річард Осборн

Кліфорд                    Еліот

— Якого дідька він не хоче говорити про неї?!

Він прочинив двері, стривоживши двох плямистих бульдогів, і впав на диван. Еліот сидів біля вікна й палив, водночас малюючи вуглиною.

— Привіт, — сказав він, не обертаючись.

Кліфорд, порожнім поглядом дивлячись на його потилицю, пробурмотів:

— Боюсь, що цей хлопець аж надто наївний. Еліоте, пам’ятаєш того парубка, стосовно якого до нас заходив старий Тебі Байрам? Ти тоді ще ховав Колетту у шафі…

— Ага. А що сталося?

— Та нічого. Він славний хлопець.

— Ага, — повторив Еліот без жодного захвату.

— Скажеш, ні? — запитав Кліфорд.

— Та чому, я згодний. Але нелегко йому доведеться, коли його ілюзії розвіються.

— Ганьба тому, хто їх розвіє!

— Ага. Зачекай, допоки він вирішить навідатися до нас без попередження…

Кліфорд із доброчесним виглядом запалив сигару.

— Я щойно збирався повідомити, — зауважив він, — що попросив його не приходити до нас без попередження, аби можна було відкласти заплановану тобою оргію…

— О! — обурено вигукнув Еліот. — Гадаю, саме так ти йому і сказав?

— Ну, не зовсім, — пожартував Кліфорд. А потім, уже серйозніше, продовжив: — Не хочу, аби він побачив тут щось таке, що його збентежить. Він хороший хлопець. Шкода, що ми не можемо бути такими, як він.

— Я можу, — самовдоволено запевнив Еліот. — От тільки мешкаю з тобою…

— Слухай! — вигукнув його сусід. — Я вскочив у халепу. Знаєш, що я зробив? Уперше зустрівшись із ним на вулиці — точніше, у Люксембурзькому саду, — я познайомив його з Валентиною!

— Він був проти?

— Повір мені на слово, — серйозно промовив Кліфорд, — цей сільський парубок Гастінґс уявляє собі, що Валентина — це, зрештою, Валентина. Вона усвідомлює винятковість його високих моральних якостей серед мешканців Латинського кварталу, де рештки моральності зустрінеш не частіше за слона! Мені достатньо було почути розмову між мерзотником Лафатом і тим покидьком Болзом, аби збагнути це. Кажу тобі, Гастінґс — славний малий! Здоровий парубок з чистими поглядами, що виріс у маленькому провінційному містечку, який щиро вірить, що салуни — то пряма дорога до пекла. А щодо жінок…

— Так? — спонукав його продовжувати Еліот.

— Ну, небезпечна жінка для нього — це, мабуть, викапана Єзавель[120].

— Та мабуть, — погодився він.

— Але він насправді хороший хлопець! — продовжив Кліфорд. — Якщо він вірить, що світ такий самий світлий і чистий, як його серце, то я присягнуся, що він має слушність.

Еліот підточив вуглину і повернувся до замальовки, зауваживши:

— Що ж, він не почує жодної песимістичної думки від Річарда Осборна Еліота.

— Розумієш, він для мене наче приклад, — сказав Кліфорд і розгорнув маленьку напахчену записку на рожевому папері, що лежала на столі неподалік. Прочитавши її, усміхнувся та почав писати відповідь на чудовому папері кремового кольору, насвистуючи куплет з «Міс Гельєт». Дописавши й запечатавши листа, він почав ходити туди-сюди студією, вимахуючи своїм ціпком.

— Йдеш на побачення? — спитав сусід, не обертаючись.

— Ага, — відповів він, дивлячись Еліотові через