Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

мить вона затулила парасолькою обличчя, а потім згорнула її та серйозно подивилася на Гастінґса.

— Ви вважаєте дивним, що вона так обурилася?

— Звісно! — здивувався він і спіймав на собі швидкий вивчаючий погляд. Відповівши на нього чистим та ясним поглядом, він усміхнувся й повторив:

— Звісно!

— Та ви справді жартівник, — прошепотіла вона, кивнувши.

— Чому?

Але дівчина промовчала й знову почала малювати парасолькою на піску.

— Це чудово, що у молоді тут стільки свободи, — за якийсь час мовив Гастінґс. — Раніше я думав, що французи в цьому значно відрізняються від нас. Знаєте, в Америці — чи, принаймні, у Мілбруку, звідки я родом, — жінки мають усі права й свободи: вони можуть самі гуляти, самі приймати друзів, і я боявся, що мені тут цього бракуватиме. Але тепер я бачу, як насправді у Парижі з цим справи, й тішуся, що помилявся.

Вона подивилася йому просто в очі, не відводячи погляду.

— Поки ми тут сидимо, — весело вів він далі, — я побачив багатьох привабливих дівчат, які гуляють на самоті, — та взяти хоча б вас. Скажіть мені як людині, що не обізнана у французьких звичаях: чи може дівчина відвідати театр сама, без компаньйонки?

Вона довго вдивлялася в його обличчя, перш ніж відповісти з тремтливою усмішкою:

— Чому ви питаєте мене?

— Бо вам, звісно ж, це відомо, — весело відповів той.

— Так, — байдуже мовила вона. — Мені це відомо.

Він чекав на відповідь, але, не отримавши її, вирішив, що вона неправильно його зрозуміла.

— Не подумайте, що я зловживаю нашим короткочасним поки що знайомством, — продовжив він, — але дуже дивно, що я й досі не знаю вашого імені. Коли містер Кліфорд знайомив нас, він назвав лише моє. Це французький звичай?

— Це звичай Латинського кварталу, — відповіла вона з якимось дивним виразом обличчя. А потім несподівано почала говорити дуже швидко, наче у лихоманці:

— Ви мусите знати, месьє Гастінґсе, що всі ми тут, у Латинському кварталі, un peu sans gêne[118]. Ми дуже богемні, тож у нашій спільноті немає місця етикету та традиціям. Саме тому месьє Кліфорд відрекомендував нас одне одному настільки швидко і ще швидше полишив нас — тільки через це. Він мій друг, у мене взагалі багато друзів у Латинському кварталі, ми всі дуже добре знаємо одне одного, і я не вивчаю мистецтва, але… але…

— Але що? — здивовано перепитав він.

— Я не можу цього вам сказати. Це таємниця, — мовила дівчина з непевною усмішкою. Її щоки пашіли, а очі яскраво сяяли. Наступної миті вона схилила голову.

— Ви близько знайомі з месьє Кліфордом?

— Не дуже.

Після нетривалої мовчанки вона обернулася до нього, серйозна й зблідла.

— Мене звати Валентина, Валентина Тіссо. Чи можу я, попри наше недовге знайомство, звернутися до вас із проханням?

— О, вважатиму за честь виконати його! — вигукнув він.

— Я прошу тільки про одну річ, — м’яко промовила вона. — Пообіцяйте не говорити з месьє Кліфордом про мене. Пообіцяйте ні з ким не говорити про мене.

— Обіцяю, — відповів Гастінґс, геть спантеличений.

Вона нервово розсміялася.

— Хочу залишитися таємницею. Така от забаганка.

— Але ж, — почав він, — я сподівався, що ви дозволите мені разом з месьє Кліфордом завітати до вашої домівки.

— До… до моєї домівки? — перепитала вона.

— Я маю на увазі місце, де ви мешкаєте. Може, відрекомендувати мене вашій родині…

Його вразило те, як змінилось обличчя дівчини.

— Вибачте! — вигукнув він. — Я, мабуть, чимось образив вас.

Валентина заперечливо похитала головою:

— Мої батьки померли, — тільки й сказала вона.

Гастінґс знову дуже люб’язно спробував пояснити їй свою думку:

— Чи не засмутить вас, якщо я попрошу прийняти мене у себе вдома, за звичаєм?

— Я не можу, — відповіла Валентина, підводячи погляд на нього. — Мені шкода, я б хотіла, але… Повірте: не можу.

Він серйозно кивнув, виглядаючи при цьому зніяковілим.

— Це не через те, що я не хочу. Ви мені подобаєтесь, правда, ви дуже добрі до мене.

— Добрий? — здивувався він.

— Ви мені подобаєтеся, — повільно повторила вона, — і ми будемо час від часу бачитись, якщо ви цього забажаєте.

— Вдома у друзів.

— Ні, не вдома у друзів.

— А де ж?

— Тут, — виклично відповіла дівчина.

— Що ж, — вигукнув Гастінґс, — тут, у Парижі, ви маєте набагато ліберальніші погляди, ніж ми.

Вона зацікавлено поглянула на нього.

— Ага, ми дуже богемні.

— Це чарівно, — визнав він.

— Ми стрічатимемось серед найшляхетнішого товариства, — сказала вона, кивнувши головою на статуї померлих королев, що величною вервечкою вишикувались уздовж тераси. Він захоплено подивився на неї, а вона заясніла на обличчі від успіху свого невинного жарту.

— Звісно, — усміхнулась дівчина, — я буду під серйозною охороною, бо, бачте, ми під захистом самих богів: погляньте, он там Аполлон, Юнона і Венера на п’єдесталах, — перерахувала вона, вказуючи на кожну статую пальцем в охайній рукавичці, — то Церера, це Геркулес, а це… Не можу розпізнати…

Гастінґс придивився до крилатого бога, у тіні якого вони сиділи.

— А, це Амур.

IV

— У нас тут новенький, — промовив Лафат до свого друга Болза, навмисно розтягуючи слова. Він схилився над полотном з роботою. — Він настільки ніжний та зелений, наче щойно з дерева звалився.

— Селюк? — поцікавився Болз, що лагодив зламаного мастихіна й задоволено оглядав результат своєї роботи.

— Ага, такий собі простак і дурень. Виріс серед маргариток, і тільки Богові відомо, як він залишив своїх корів!

Болз провів пальцем по контурах свого малюнка, аби, за його виразом, «додати трохи повітря», потім поглянув на натурницю, узяв люльку й чиркнув сірником.

— Його звати Гастінґс, — продовжив Лафат, намагаючись поцілити шматком хліба у капелюха, що висів на вішаку. — Він справді сама юнь. Знає про життя не більше, — тут вираз обличчя Лафата красномовно продемонстрував обшир його власних знань про світ навколо, — за кошеня на першій прогулянці під місяцем.

Запаливши люльку, Болз провів пальцем вже по іншому краю роботи й здивовано вигукнув:

— Невже?

— Так, — вів далі його друг, — і, уяви, йому здається, що справи тут ідуть так само, як на його задрипаному ранчо. Постійно верзе про привабливих дівчат, що гуляють вулицями, про те, як це чудово, про те, яким хибним є уявлення про французьких батьків в Америці… Мовляв, французькі дівчата — зізнався в цьому тільки тому, що ми знайомі, — такі ж веселі, як американські. Я намагався привести його до тями, пояснити йому, з якими дівчатами слід зустрічатися, а він чи то надто тупий, чи то надто наївний, аби зрозуміти. Я не витримав і сказав йому все навпростець, а він назвав мене падлюкою і пішов геть.

— Думаю, ти надав йому прискорення