Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

Кліфордової книжки, вирішила взяти у нього кілька приватних уроків з цього мистецтва. І вони вирушили вгору за течією річки.

Еліот запитально поглянув на Колетту.

— Я надаю перевагу пічкурам, — сказала дівчина, — а ви з месьє Роденом можете піти, якщо забажаєте. Чи не так, Жаклін?

— Звісно, — згодилася Жаклін.

Вагаючись, Еліот перевірив свій спінінг.

— У тебе котушка не з того боку, — помітив Роден.

Здригнувшись, Еліот поглянув на Колетту.

— Я… я тут вирішив… е… не закидати поки що спінінга, — почав він. — Цецилія лишила свою тростинку…

— Не називай її тростинкою, — зауважив Роден.

— Добре, лишила вудку, — продовжив Еліот і вирушив був за дівчатами, але його рішуче зупинив Роден.

— Навіть не думай! Що ти за чоловік, якщо волієш рибалити на вудку, маючи в руках спінінг! Ходімо!

Там, де неширока і спокійна Епт впадає у Сену, трав’янистий берег ховається у тіні дерев. Вибравши собі тут місце, Колетта й Жаклін ловили пічкурів, базікали і сміялися, спостерігаючи за яскраво-червоними поплавцями, поки Гастінґс з капелюхом, насунутим на очі, лежав на м’якому моху, дослуховуючись до їхніх м’яких приглушених голосів. Коли радісний жіночий скрик сигналізував про улов, він підводився й обережно знімав з гачка маленького обуреного пічкура. Промені сонця пробивалися крізь густолисті хащі, в яких виспівували лісові птахи. Сороки у бездоганному чорно-білому вбранні стрекотіли неподалік, стрибаючи по землі та смикаючи хвостом. Блакитно-білі сойки з рожевими грудками лементували у кронах дерев. Сокіл, що низько летів над полями дозріваючої пшениці, здійняв у повітря зграйки польових птахів.

Мартин впав у воду, наче невагоме перо. Повітря було чисте й застигле. Жодний листочок не ворушився. З далекої ферми долинали ледь чутний крик півня та гавкіт собаки. Час від часу пропливали буксири з великими димовими трубами, штовхаючи вгору річкою баржі, або ж човен під вітрилом спускався вниз за течією до сплячого Руана.

У повітрі висів ледь чутний запах свіжої землі та води. У сонячному промінні над травою танцювали метелики з помаранчевими крилами, інші, ясно-жовтого кольору, мерехтіли серед вкритих мохом дерев.

Гастінґс думав про Валентину. Була друга година пополудні, коли Еліот повернувся та, чесно визнавши свою втечу від Родена, сів біля Колетти й приготувався із задоволенням подрімати.

— А де твій улов? — обурено спитала Колетта.

— Плаває десь у річці, — пробурмотів Еліот і швидко заснув.

Невдовзі повернувся і Роден. Кинувши зневажливий погляд на сплячого, він продемонстрував трьох темно-рожевих форелей.

— І ось нарешті, — ліниво протягнув Гастінґс, — настав кінець праведному труду — убивству цих невинних чудових рибок.

Роден нічого не відповів на цю ремарку. Колетта спіймала ще одного пічкура й розбудила Еліота, який запротестував і роззирнувся навколо у пошуках кошиків з ланчем. Тут повернулися Кліфорд з Цецилією, які теж вимагали негайно підживитися. Спідниця Цецилії намокла, рукавички порвалися, проте сама вона випромінювала радість, а Кліфорд приволік здоровенну двофунтову[128] форель і стояв, очікуючи на оплески.

— Скажи-но мені, будь ласка, як тобі вдалося її впіймати? — запитав Еліот.

Цецилія, сповнена захвату, хоч і в мокрому одязі, детально розповіла про битву з рибиною, а Кліфорд вихвалював її здібності до насаджування наживки. На доказ він витягнув з кошика мертвого головня; за його словами, головню просто не пощастило виявитись не фореллю.

Усі з величезним апетитом з’їли припасений ланч. Гастінґса назвали «чарівним». Юнакові надзвичайно сподобався той день. Щоправда, йому здалося, наче залицяння у Франції заходить набагато далі, ніж у Мільбруку або Коннектикуті. Він подумав, що Цецилії не слід було так відверто захоплюватись Кліфордом, що Жаклін мала б сидіти трохи далі від Родена і що Колетта могла б бодай на мить відвести погляд від обличчя Еліота. Втім, Гастінґс насолоджувався усім цим — окрім тих моментів, коли думками повертався до Валентини, усвідомлюючи, наскільки далеко він зараз від неї. Щоправда, Ля Роше був не далі як за півтори години шляху від Парижа. Правда й те, що хлопець відчув справжнє щастя, коли о восьмій годині вечора потяг прибув на станцію Святого Лазаря в Парижі. Він знову в одному місті з Валентиною! Його серце несамовито закалатало.

— На добраніч! — проказали супутники, прощаючись з Гастінґсом. — Приєднуйся до нас наступного разу!

Він пообіцяв і провів їх поглядом. Пара за парою зникали вони у місті, що темніло під згасаючим сонцем. Юнак, замислившись, простояв так дуже довго, а коли нарешті отямився, величезний бульвар уже сяяв у світлі газових ліхтарів, що здалеку скидалися на маленькі місяці.

VI

Коли він прокинувся наступного ранку, його перша думка була про Валентину, і серце знову почало радісно стугоніти в грудях.

Сонце вже забарвило башти Нотр-Дама у золото. На вулиці лунав стукіт робітничих чобіт, на мигдалевому дереві поблизу дороги несамовитими трелями заходився дрізд.

Гастінґс мав намір розбудити Кліфорда для вранішньої прогулянки околицями, сподіваючись опісля заманити цього джентльмена до американської церкви — заради спасіння його власної душі. Косоокий Альфред замітав асфальтову доріжку, що вела до студії.

— Месьє Еліот? — перепитав той, почувши Гастінґсове запитання. — Je ne sais pas[129].

— А месьє Кліфорд? — спитав здивований Гастінґс.

— Месьє Кліфорд, — іронічно відповів консьєрж, — буде радий вас бачити. Він рано повернувся додому — по суті, щойно прийшов.

Поки Гастінґс вагався, стоячи перед входом, консьєрж встиг проголосити хвалебну промову людям, що ніколи не гуляють всеньку ніч, а потім удосвіта не гупають у двері, коли навіть жандарм дозволяє собі заснути. Він також красномовно висловився щодо всіх приваб стриманості, зачерпнувши води із дворового фонтана, аби хлюпнути на доріжку.

— Думаю, я не заходитиму, — вирішив зрештою Гастінґс.

— Даруйте, месьє, — пробурчав консьєрж, — але, можливо, вам краще побачитися з месьє Кліфордом. Можливо, йому необхідна допомога. Мене він проганяє, жбурляючись щітками для волосся та черевиками. Диво, якщо він ще не підпалив там щось своєю свічкою.

Гастінґс повагався ще якусь мить, а потім, попри небажання займатись такими справами, повільно попрямував до студії доріжкою через внутрішній сад. Постукав у двері. Цілковита тиша. Знову постукав. Цього разу щось зі стукотом гупнуло у двері з другого боку.

— Це, — пояснив консьєрж, — черевик.

Він відімкнув двері своїм ключем і впустив Гастінґса до помешкання. Кліфорд, одягнений у пом’яте вечірнє вбрання, сидів на килимі посеред кімнати. У руці він тримав черевика і не здивувався Гастінґсовій появі.

— Доброго ранку! Ти користуєшся милом «Пірз[130]»? — вигукнув він, непевно змахнувши рукою та подарувавши співрозмовникові ще непевнішу посмішку. Гастінґсове серце стиснулось.

— Заради всього святого, Кліфорде, лягай у ліжко! — спробував він напоумити хлопця.

— І не подумаю, допоки цей… цей Альфред не просуне сюди свою кошлату голову і не отримає