Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Ми маємо діяти, немов Фаул і Шорт живі і переслідують нас.

— Із повагою до вас, міс Кобой,— сказав Мерв своїм ногам,— наш транспортер добре захищений. Нас не можна вистежити.

— Дурень,— сказала Опал.— Нас може вистежи­ти будь-яка наземна камера, та й підземна також. Навіть якби Артеміс Фаул не був генієм, він би здо­гадався, що за пробами Зіто стою я. Зараз нам по­трібно встановити останній заряд. Як глибоко опус­тився зонд?

Скант звірився з комп’ютером.

— Вісімдесят вісім цілих дві десятих милі. Маємо ще дев’яносто хвилин, доки він опуститься до опти­мальної точки.

Опал пройшлася кімнатою.

— Ми не перехопили ніяких розмов з Поліцей­ською Плазою, отже, якщо вони живі, то самі. Краще не ризикувати. Встановимо заряд зараз і охороняти­мемо його. Дисканте, перевір іще раз корпус. Мервелле, запусти систему перевірки транспортера. Мені б не хотілося, щоб за стіни вилетів хоч один іон.

Близнюки піксі, кланяючись, посунулися назад. Вони зроблять те, що їм наказали, але у їхньої на­чальниці явно параноя.

— Я почула ваші думки! — гримнула Опал.— Не­має у мене ніякої параної!

Мерв сховався за металевою перегородкою, щоб захистити хвилі свого мозку. Невже міс Кобой уміє читати думки? Чи то знову параноя? Врешті-решт, параноїкам завжди здається, що всі вважають їх па­раноїками. Мерв висунув голову з-поза перегородки і почав подумки передавати Опал повідомлення, просто щоб переконатися.

«Холлі Шорт красивіша за вас»,— думав він так голосно, як міг. Зрадлива думка, якщо чесно, і якщо Опал дійсно бачить їх наскрізь, вона напевно все зрозуміє.

Опал так і витріщилась на нього.

— Мервелле?

— Так, міс Кобой?

— Ти дивишся прямо на мене. Це погано для моєї шкіри.

— Вибачте, міс Кобой,— відвів очі Мерв і поди­вився крізь лобове скло на вхід до тунелю. І саме вчасно, бо помітив, як Із-поза голографічної скелі, що прикривала вихід до платформ, піднявся ЛЕПів­ський транспортер.— Е-е... Міс Кобой, маємо про­блему,— тицьнув він у вікно.

Транспортер піднявся метрів на десять і завис над італійським пейзажем, щось вишукуючи.

— Вони нас знайшли,— перелякано прошепотіла Опал. Але впоралася з панікою і швидко проаналізу­вала ситуацію.— Це вантажний транспортер, не пе­реслідувач,— зауважила вона і попрямувала до кабі­ни пілота. Близнюки не відставали.— Ми мусимо припустити, що на борту перебувають Артеміс Фаул і капітан Шорт. Ані зброї, ані основних сканерів вони не мають. За такого поганого освітлення ми практич­но не помітні для неозброєного ока. Вони сліпі.

— Може, збити їх? — запропонував молодший із братів. Нарешті, хоч якась агресія, яку йому обіцяли.

— Ні,— відповіла Опал.— Плазмовий заряд ви­дасть нашу позицію супутникам людської та ельфій­ської поліції. Мусимо замовчати. Вимкніть усе. На­віть життєзабезпечення. Не знаю, як вони змогли так близько підібратися, але викриють вони нас лише тоді, коли зіштовхнуться з нашим транспорте­ром. А якщо це станеться, то їхній жалюгідний транспортерик зімнеться, як картонна коробка.

Брати Брілл слухняно кинулися виконувати на­каз, і скоро всі системи були вимкнені.

— Добре,— прошепотіла Опал і приклала пальця до губ.

Кілька хвилин вони спостерігали за транспорте­ром, доки Опал не вирішила порушити тишу.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться покарати як треба.

— Це не я,— хором сказали брати Брілл. Жод­ному не хотілося дізнатися, як саме їх покарають за пускання вітру.

Е7, за десять хвилин до того

Холлі провела ЛЕПівський транспортер крізь дуже небезпечну ділянку другорядної шахти до Е7. Майже

відразу ж на консолі замиготіли два червоних вог­ники.

— Час пішов,— заявила вона.— Щойно спрацю­вали два сенсори Фоулі. Вони пов’яжуть появу тран­спортера із зондом і швиденько прилетять.

— Скільки? — запитав Артеміс.

Холлі мовчки підрахувала.

— Якщо летітимуть у надзвуковому атакуючому транспортері, то менше за півгодини.

— Чудово,— задоволено сказав Артеміс.

— Радий, що ти так думаєш,— простогнав Мульч.— Надзвукові офіцери ЛЕП не дуже подобаються зло­діям. Як правило, ми надаємо перевагу дозвуковим.

Холлі посадила транспортер на площадку біля стіни.

— Ти виходиш із гри, Мульче? Чи це твої звичні скарги?

Гном поворушив щелепами, розігріваючи їх пе­ред роботою.

— Думаю, мені можна трохи поскаржитись. Чому за вашими планами мені завжди доводиться робити щось шкідливе, а ви самі лишаєтесь чекати в тран­спортері?

Артеміс передав йому охолоджувальний мішок із кухні.

— Тому що ти єдиний можеш це зробити, Муль­че. Ти один можеш зіпсувати план Кобой.

Але Мульча ці слова не вразили.

— Не вражає,— так і заявив він.— Мені б медаль­ку. Зі справжнього золота. А не якісь там вкриті по­золотою диски.

Холлі підштовхнула його до люка.

— Мульче, якщо мене не кинуть до в’язниці до кінця моїх днів, я наполягатиму, аби тобі видали найбільшу медаль із резервів ЛЕП.

— І амністію за всі минулі й майбутні злочини?

Холлі відкрила люк.

— Може, за минулі. І аж ніяк не за майбутні. Але гарантій не даю. В Поліцейській Плазі я зараз не дуже популярна.

Мульч запхав мішок за сорочку.

— Гаразд. Можлива медаль і можлива амністія. Згоден.— І він виставив одну нога на пласку скелю. В неї одразу ж ударив вітер, мало не зіштовхнувши гнома в прірву.— Зустрічаємося тут через двадцять хвилин.

Артеміс передав йому маленьку рацію із запасни­ків ЛЕП.

— Не забудь про план,— крикнув Артеміс, нама­гаючись перекричати завивання вітру.— Не забудь лишити комунікатор. Кради лише те, що маєш. Біль­ше нічого.

— Більше нічого,— відгукнувся луною Мульч, і голос у нього був не зовсім задоволений. Урешті- решт, хто знає, які цінності ховає там Опал.— Хіба що воно само на мене кинеться.

— Нічого,— повторив Артеміс.— Ти певен, що зможеш туди залізти?

Мульч посміхнувся і показав ряди міцних зубів.

— Я залізу. Ви просто зробіть так, щоб вони ви­мкнули електрику і дивилися в інший бік.

Батлер підняв торбу з різними штучками, яку він прихопив із маєтку Фаулів.

— Не хвилюйся, Мульче. Вони дивитимуться в інший бік. Гарантую.

Поліцейська Плаза, ельфи

Коли увірвався Фоулі, усі шишки зібралися в опера­ційній кімнаті й дивилися, як просувається зонд.

— Потрібно поговорити,— кинув кентавр гене­ралам.

— Тихо,— просичав голова Ради Кагартез.— З’їж тарілочку каррі.

Голова Кагартез керував флотилією перевізників каррі в Небесному місті. Коронною стравою у нього було мишаче каррі. Мабуть, він організував доставку їжі для цього імпровізованого кінопоказу.

На накритий стіл Фоулі навіть і не глянув. Він схопив з ручки крісла пульт і вимкнув звук.

— У нас велика проблема, пані та панове. Опал