Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

— Хто?

— Мартін Гауґен… На одному з допитів ви сказали, що ми не маємо жодного уявлення про справжнього Мартіна.

Інґер Лісе Несс рвучко підвелася й рушила до дверей, мовби хотіла швидше випровадити небажаного гостя.

— Може, й казала.

Вістінґ пішов услід за нею в коридор.

— А який він? Насправді? — допитувався Вістінґ.

— Не знаю. Просто так кажуть… То було давно, і я його вже не знаю. Мене це анітрохи не цікавить.

Вістінґ вдався до останньої спроби.

— Але ж тоді ви його знали?

— Я з ним покінчила, — відрубала Інґер Лісе Несс. — Це тривало довго й коштувало мені надто багато нервів, але тепер з Мартіном Гауґеном покінчено.

Вістінґ зайшов у глухий кут. Він так і не збагнув, чого сподівався від цього візиту. Подякував і пішов.

51

Наплічник був у нього років з тридцять. Із зеленого цупкого нейлону. Вістінґ пригадував, що тоді, коли він його купив, наплічник коштував немало. Тумас і Ліне були ще маленькими, і вони часто ходили в походи до лісу, у гори чи просто стежкою вздовж берегової лінії, понад морем. Наплічник висів у коморі. Востаннє він користувався ним, коли їздив з Мартіном до його літнього будиночка п’ять чи шість років тому.

Будиночок Мартіна був примітивною хатиною без водопроводу й електрики. Воду носили зі струмка, а їжу гріли на конфорці чавунної грубки. Тамтешній побут потребував багато фізичних зусиль, та водночас це була приємна розривка. Час зникав, голова звільнялася від щоденних гризот. Теперішня поїздка буде зовсім інакшою. Вона потребуватиме від нього зовсім інших зусиль.

Він, по суті, дві доби не скидатиме одягу, та, про всяке, спакував дві пари грубих шкарпеток, дві пари трусів, товстий светр, спортивні штани й дві запасні футболки. Єдиним способом помитися було поливання себе над мийницею, підігрітою в баняку водою.

Вістінґ одягнув похідні штани, спідню футболку на довгий рукав і картату вовняну сорочку з двома нагрудними кишеньками, почепив на ремінь ножа. Перш ніж одягти сорочку, він розклав на кухонному столі причандалля — диктофон та клейку стрічку — і взявся причіпляти пристрій до внутрішнього боку кишені. Трохи подумавши, вирішив прикріпити стрічку на кишені кожної куртки.

Тумас зійшов на кухню зі своєї кімнати на другому поверсі.

— Куди зібрався? — запитав він.

— За мною мають заїхати о четвертій, — відповів Вістінґ. — А що в тебе?

— Від’їжджаю в суботу пополудні. Ліне ще має взяти завтра інтерв’ю з чоловіком, який колись був хлопцем Надії Кроґ, а я пильнуватиму Амалію.

— Добре було з тобою — і мені, і Ліні.

Тумас ніяк не прокоментував батькових слів.

— Ліне сьогодні не в гуморі, — сказав натомість. — їй знову виписали штраф за неправильне паркування.

— Попередній лежить он там, — Вістінґ кивнув головою на кухонну поличку, де зазвичай складав свої рахунки.

— Вона вже його, мабуть, заплатила, — Тумас взяв з полички заламінований жовтий папірець. — Віддам їй.

І Тумас зник за дверима. Вістінґ пішов у ванну, узяв несесер, та, перш ніж класти його в наплічника, вийняв дорожню бритву й маленьку пляшечку шампуню. Навіщо брати з собою зайве, подумав він. Потім йому спало на думку, що в літньому будиночку згодяться сірники й поклав дві пачечки в бічну кишеньку наплічника. Останньою запхав пляшку коньяку від Адріана Стіллера, ретельно обгорнув її светром і спальним мішком.

Вістінґ стояв і відсутнім поглядом дивився на спакований наплічник. Щось крутилося в голові, щось пов’язане з Катаріною Гауґен, але думка вислизала, і він не міг її вхопити. Як слова в давно забутій пісеньці: ось вони вже майже на кінчику язика, а впіймати годі. Вістінґ перебрав усе за минулий день, намагаючись завести плин думок у потрібне русло, але марно.

Та враз думки почали складатися докупи, і він згадав. Не те, щоб це було несподіване прозріння, скоріш якісь невиразні обриси в імлі, розуміння, що саме крутилося в голові Катаріни напередодні її зникнення.

Він навіть зробив крок до спальні, щоб ще раз глянути в матеріали справи, які лежали в коробках на дні одежної шафи, але згадав, що коробок там вже немає. Тому зателефонував Нільсові Гаммеру.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав він, не вдаючись у пояснення. — Піди в кабінет Стіллера, знайди в «справі Катаріни» документ «04,11», сфотографуй шосту та сьому сторінку й перешли мені.

— Документ «04,11»? — перепитав Гаммер.

Вістінґ знав напам’ять номери ключових документів.

— Це тека з фотографіями, — пояснив він і глянув на годинника — за чверть четверта. — Вони потрібні мені негайно!

Потім він зателефонував до пенітенціарної служби, але ніхто не відповів. Робочий день у них, мабуть, уже закінчився. Тоді зателефонував на довідку, і його з’єднали з жіночою в’язницею у Саннефьорді. Вістінґ відрекомендувався і сказав, що має трохи незвичне запитання, на яке потребує негайної відповіді.

— У вас є інформаційна брошура для тих, хто відбуватиме покарання. Ви маєте її під рукою?

— Під рукою — ні, але я знаю, про що мова.

— Ви могли б сфотографувати сторінку зі списком дозволених у камері предметів?

Жінка на іншому кінці не приховувала здивування, однак пообіцяла вислати те, що він просив.

Теленькнув телефон — Нільс Гаммер надіслав фото. Але Вістінґ навіть не глянув, натомість знову зателефонував у довідкову службу й попросив з’єднати його з Стайнаром Віссвіком на Кляйверваєн.

Гудки йшли довго, доки нарешті Стайнар Вассвік взяв слухавку й назвав своє ім’я.

Вістінґ намагався говорити виважено і спокійно.

— Від зникнення Катаріни минуло вже двадцять чотири роки, — почав він, тереблячи вільною рукою кулькову ручку. — Я переглядав старі документи, і мені потрапили на очі кілька поліцейських рапортів.

— Так…

— Хочу з’ясувати один момент.

— Слухаю.

— У протоколі допиту сказано, що за день до зникнення ти позичив у Катаріни кілька книжок.

— Я їх не позичав, — запротестував Вассвік. — Вона сама мені їх віддала. Книжки й досі в мене, якщо в цьому проблема.

— Там написано, що вона принесла цілу торбу, але ти відібрав лише п’ять.

— Так і було.

— Чому саме п’ять? — нетерпеливився Вістінґ.

— Те, що дозволено, — відповів Стайнар Вассвік. — Я збирався до в’язниці, а там дозволено мати з собою лише п’ять книжок.

— Ти розмовляв про це з Катаріною?

— Про що саме?

Вістінґ знову глянув на годинника. За п’ять хвилин четверта. Мартін Гауґен може з’явитися будь-якої миті.

Щоб пазл склався, потрібна відповідь на ще одне, головне, запитання.

— Тобі надіслали з в’язниці список речей, які можна взяти з собою?

— Так.

— Катаріна його бачила?

— Я саме пакував валізу, коли вона прийшла.

— То вона бачила список?

— Так.