Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

собі шлях крізь гілки й товсту папороть, намагаючись не шуміти й не зачепити якоїсь із десятка тріснутих статуй і фонтанів, що облямовують доріжку.

Наближаюся, і плюхкання гучнішає. Сподіваюся, це означає, що дитя ще при свідомості.

Рослинність рідшає, і я опиняюся на бетонному подвір’ї. Будинок прямісінько переді мною. Праворуч — навіс із дерев’яними підпорками. Можливо, він слугував входом для відвідувачів, коли табір іще працював.

Крізь відчинені розсувні скляні двері я бачу маленьку коричневу потилицю хлопчика, який сидить на дивані обличчям до телевізора. Час від часу, коли жабеня досягає нового рівня, він підскакує.

Я не рухаюся, вистежуючи свою здобич.

Гра зупиняється, і голова хлопчика нахиляється вперед. Я роблю крок і бачу, як він тягнеться за склянкою рідини виноградного кольору.

Я вже готовий залетіти в кімнату й вибити склянку в нього з руки, як раптом чую низький голос. Слів не розібрати, але всередині точно є дорослий.

У мене з собою пістолет. Я можу прямо зараз зайти туди і…

А раптом це не він?

А раптом він?

Якщо я не збираюся просто пристрелити його без зайвих запитань, слід придумати якийсь план. Якщо я зателефоную копам, я маю надати їм щось конкретне. Не можна просто сказати: копайте на задньому подвір’ї, бо так мені підказує інтуїція.

Я на приватній території.

Раптом я розумію детективів, що спостерігали, як Тед Банді змиває докази зі свого авто. Безсилля, яким нас обдаровує закон.

Я кажу собі, що доля цієї дитини буде схожою на долю Артіса. Він у безпеці, доки Ойо не відведе його до своєї кімнати убивств.

Ця кімната убивств десь у мене за спиною. Десь серед цього звивистого саду.

Я повертаюся в зарості й прямую доріжкою в інший бік, занурюючись у темінь. В окулярах нічного бачення неймовірно вузьке поле огляду — настільки клаустрофобне, що хочеться йти навпомацки.

Окуляри потрібні мені, щоб розрізняти маленьку плитку доріжки, а також помічати будь-які перешкоди. Один хибний крок — і я себе видам.

Доріжка вихляє то ліворуч, то праворуч, та назад не повертає. Припускаю, її виклали садівники, яким належала ця земля раніше. Таким чином відвідувачі могли оглянути все, що їм пропонували. Це не божевільний лабіринт, який має заплутати жертву.

Ойо — розумний опортуніст, а не ландшафтний дизайнер, кажу я собі.

Дерева й чагарники розступаються перед черговим відкритим простором. Це маленька галявина зі зламаним фонтаном посередині. Його шпиль похилений. Басейн заповнений сухим листям і чагарниками, цементом звивається до вершечка виноградна лоза.

З іншого боку галявини стоїть хижа, дерев’яні стіни якої темніші за небо. Вікно збоку затуляють газети, ховаючи те, що всередині.

Єдине джерело світла — віддзеркалення на блискучому замку, що висить на розсувних дверях.

Двері незамкнені.

Я обходжу фонтан і якусь мить дослухаюся. Досі чую віддалені звуки гри.

У голові зринає картина сараю у Вімблдоні, про який розповідав Артіс, а також докази, які в ньому вдалося зібрати поліціянтам із Лос-Анджелеса.

Запах гнилої плоті тут іще сильніший. До нього додаються нотки кислоти, та я не можу зрозуміти, звідки вони. Очищувач? Не бачу сенсу. Місця вбивств Іграшкового Майстра неможливо очистити.

Я хапаю ручку дверей і якомога обережніше відчиняю. Деревина трохи скрипить, висовуючись із кривої рами.

Зупиняюсь, очікуючи миттєвої реакції, та її немає.

Найперше я помічаю чорний брезент на підлозі. Мій погляд рухається вгору і натикається на ряди дерев’яних полиць уздовж чорних стін.

Сарай із купою скляних пляшок та металевих банок видається не таким уже й зайвим у розсаднику. Тут могли б тримати насіння, добрива та пестициди.

Я роблю крок уперед, аби краще роздивитися. Зернисте нічне бачення починає виловлювати з темряви деталі.

Це не насіння. Пляшки наповнені каламутною рідиною, яку важко розпізнати, але людські вуха та очні яблука не сплутаєш ні з чим. В інших лежать частини тіл, які я навіть не хочу впізнавати.

Потяг виблювати настільки раптовий, що я ледве стримуюсь.

Я чув запахи десятків трупів і навіть брав участь у розтинах, але зараз реакція мого організму інакша. Це реакція на зло.

Дістаю телефон і фотографую. Від спалаху панікую, перей­маючись, що світло помітять із будинку.

Малоймовірно, та все ж від такої думки у мене мороз по шкірі.

Я поволі виходжу з сараю й зачиняю двері. Ледь не замикаю, та вчасно згадую, що не відмикав.

Відпускаю замок і усвідомлюю, що відеогра зупинилася.

Дістаю пістолет і відходжу від дверей. Вітер колише листя.

Обходжу фонтан і ступаю на бічну доріжку, що веде до іншої частини розсадника.

Ступаючи дуже обережно, намагаюся повернутися до будинку. Час від часу помічаю між гілок світло телевізора й прямую до нього. Шпичаки дряпають мені одяг, а ноги й руки обплітає лоза. Я присідаю, щоб зняти її з коліна. Коли ж підводжуся, телевізора вже не видно.

Він щойно його вимкнув? Я примружуюся, намагаючись розгледіти деталі в темряві. Бачу поперед себе слабке світіння, та, здається, щось його блокує…

Телевізор знову світить на повну, його більше ніщо не затемнює.

Тут, серед заростів, є ще хтось.

Розділ 58. Лабіринт

Я рухаюся ще обережніше, намагаючись відрізнити шелест лис­тя навколо від звуку, з яким людина пробирається крізь кущі.

Намагаюсь триматися якнайнижче, то опускаю пістолет на рівень стегна, то знову підіймаю, повільно рухаючись до нас­тупного каменя. Під ногою щось хрустить. Я опускаю погляд і крізь окуляри нічного бачення бачу дитячу щелепу. Неподалік із землі стирчить кістка пальця, моторошно вказуючи на небо.

Ось підтвердження того, що вже відчув ніс: це сад смерті. Бозна, що тут може бути ще. Чого варта лиш колекція трофеїв у сараї. Вуха сіпаються від звуку скреготу по бетону. Він перемістився й наближається ззаду.

Він на своєму полі. Я ж просто сліпо рухаюсь до нього в пастку.

Зважую ризик вистрілити з пістолета, втім, одразу ж відкидаю цю дурнувату ідею. Шанси влучити в когось майже нульові. Цим кимось може бути дитина.

Дитина, нагадую я собі. Я не маю права на невдачу. Все це — заради хлопчика.

Я прямую далі, на світло. Чую, як щось рухається в моєму напрямку все ближче й ближче.

Я можу опуститися на землю, лягти й почекати, тримаючи пістолет напоготові…

Та ноги несуть мене вперед. Телевізор більшає, вже можна прочитати кількість очок, які набрало жабеня.

Кроки.

Я виразно чую позаду кроки.

Починаю бігти, перестрибую через кущ і опиняюся у дворику.

Дитини на дивані вже не видно, та над підлокітником стирчить нога в білій шкарпетці.

Шум за спиною гучнішає — немов дика тварина несеться крізь кущі.

Я забігаю в будинок, скидаю окуляри й зачиняю скляні двері. Перше, що я бачу, — своє яскраве відображення.

Притуляюся до скла й бачу, що там хтось стоїть. Високий, сильний. На краю дворика.

Замикаю двері й оббігаю диван. Хлопцеві на вигляд років дванадцять. Він відключився й лежить головою на по­душці.

Склянка з фіолетовим напоєм зникла.

Міцно стискаючи пістолет і нервово зиркаючи на задні двері, я відкриваю малому повіки. На мене дивляться жовті очі.

Його зіниці розширені.

Я ляскаю його по щоці.

— Прокидайся, — шепочу.

— Ми підемо дивитися на форт? — питає він крізь сон.

— Малий, краще тобі туди не ходити.

Я саджаю його й дістаю телефон. Дзвоню 911 і кажу операторові адресу, потім кладу апарат, лишаючись на лінії.

Ігнорую прохання диспетчера повідомити більше інформації, позаяк моя увага повністю зосереджена на скляних дверях.