Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята - пора, коли його Міля одягається і коли - говорено йому - капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalia 29 і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.

- Ну, ти, Ілько - як там тебе? - Марусяк, признаєш себе винним? - запитав суддя.

- Ні,- відповів Ілько.

- Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.

- Та бив.

- А знаєш, що бити не вільно?

- Та знаю.

- І як же ти смів його бити?

- Бо мусив.

- Як то мусив?

- Бо він би був мене набив.

- Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

- Бо кинувся на мене з колом.

- То най би був бив, а ти б його був заскаржив.

- Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.

- Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?

- Неправда, прошу високого трибуналу,- мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові.- Відки він знає, що я хотів?

- А видиш! - мовив Страхоцький до Ілька.- Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? - обернувся він знов до Лейби.

- Він перший ударив мене.

- А ви його вдарили?

- Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.

- Брешеш, жиде! - крикнув Ілько.

- Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.

- Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей,- буркнув Ілько.

- Мовчи, хлопе! - завищав суддя.- Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!

- Перепрошаю пана совітника,- відізвався Євгеній,- я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.

- А, прошу, прошу! - поквапився суддя.

- Пане Лейбо,- мовив Євгеній, обертаючись до Лейби,- ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?

- Де була? Де була, то була, а бити не вільно.

- Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.

- Що я буду пану відповідати! - буркнув жид і відвернувся лицем до судді.

- Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?

- В моїй хаті.

- А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?

- Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.

- Ну, то, певно, прийшов з війтом?

- Ні.

- З присяжним?

- Ні.

- З польовим або з ким-небудь із громади?

- Ні.

- Як то, сам?

- Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.

- Правда се, пане Лейбо? - запитав Євгеній.

- Неправда!

- Ага, преці маємо відповідь.

- Нехай свідки скажуть,- мовив Ілько.

- Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.

- Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели,- мовив протоколянт.

Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.

- Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? - запитав суддя.

- Я те знаю про сю справу,- забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять,- що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...

- Перепрошаю пана совітника,- перервав його бесіду Євгеній,- я би просив заприсягти сього свідка.

- Що? Заприсягти? - скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.

- Ага, ага, заприсягти,- похопився суддя і нараз зупинився.- Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?

- Згоджуюся з внеском пана оборонця.

- Ну, Гершку! Будеш присягати,- обернувся суддя до свідка.

- Я? Присягати? На таку дурницю?

- То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж,- замітив Євгеній.

- Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи - хіба то крадіж? - змагався жид.

- Принесіть тору! - мовив суддя до возного.

Жид поблід, затремтів.

- Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.

- Мусиш, лайдаку! - озвірився на нього суддя.

- Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.

- Прошу записати заяву свідка до протоколу,- спокійно мовив Євгеній.

Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із