Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

— Заспокойте, — промовив він пошепки до Паріми. — Йому не можна хвилюватися.

Але дівчина не бачила й не чула Щеглова, тягнучись поглядом кудись убік, до шафи. Їй, певно, було погано видно, і вона аж налягла на екран.

Щеглов присунув апарат ще трохи ближче, і по тому, як радісно спалахнули очі в Паріми, зрозумів: тепер — бачить.

— Мі-Ха-Ло… — прошепотіла дівчина. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

Це не було навмисним звертанням до минулого, до тих далеких днів, коли там, у малайських джунглях, тільки народжувалося їхнє кохання. Вуста промовляли самі те, що хотіло сказати серце.

А Мишкові, як тоді в «радіорубці», здавалося: вчувається, бринить у мозкові ніжне-ніжне, давнє-давнє… Пробувши понад три з половиною роки майже глухим, він якось ще не звик до відновлення слуху.

— Мі-Ха-Ло… Мій любий, мій хороший… Я знаю все… І ось приїхала, щоб бути з тобою завжди…

Мишко схопився, поквапно обвів кімнату незрячими очима, скрикнув:

— Петре Сергійовичу! Я божеволію… Я чую голос Паріми…

— Ні, ні, любий, — тепло відповів Щеглов. — Це справді її голос.

—. Не може бути! — захвилювався Лимар. — Я не хочу… Я не можу…

— От бачиш — нерви!.. — засміявся Щеглов, погрозивши Парімі пальцем. — Доведеться знову відкласти лікування. Паріма приїде днів через…

— Мій любий, — тихо й радісно сказала Паріма. — Я вже приїхала. Петре Сергійовичу, як до вас дістатися?

Мишко кинувся на голос. Зрушив стілець. Вдарився об тумбу візефона. Охопив руками холодне скло екрана.

— Парімо!!

Як часто буває, що людина страждає, нудить білим світом тільки тому, що сама собі вигадає привід для мук!

Найчастіше це трапляється з закоханими. І він, і вона жити не можуть одне без одного. Це бачать усі довкола, і лише вони самі не здатні розібратися в своїх почуттях. Блукають у п'янкому тумані, зітхають, не помічаючи нікого й нічого, а позад них білою стежкою стелеться ромашковий цвіт. «Любить — не любить»… Як на гріх, завжди випадає «не любить»… Ось тобі й трагедія. А ненароком зустрінуться оці двоє на травневій росяній стежці, у садку, залитому місячним промінням, промовлять одне до одного кілька слів або навіть мовчки послухають до ранку солов'я — ось і з'ясувалося все, що було таким простим і водночас таким заплутаним.

Гірше буває, коли не в оцю першу несміливу, а в глибоку, справжню любов раптом ввірветься велике лихо. Гірше, а може і краще, ба кохання, як і дружба, перевіряється в найтяжчу, а не в найлегшу хвилину.

Велике лихо спіткало Михайла Лимаря. Харвудівська куля завдала йому страшної рани, призвела до сліпоти, порушивши зорові центри мозку.

Лікарі обіцяли провернути йому зір. І справді: після трьох операцій він почав розрізняти світло від темряви. Але оце й була межа. Хірургія вичерпала всі свої можливості.

Лишалася надія ще на один засіб. На який саме, Петро Сергійович Щеглов не говорив, посилаючись на заборону розголошувати недокінчені праці науково-дослідного психо-неврологічного інституту.

Можливо, й справді новий засіб допоможе якоюсь мірою. Але Мишко вже зневірився: хіба повернеш зір людині, яку вразила сліпота?

Кілька останніх місяців його гризло сумління. Як він міг виявити слабодухість і приховати від Паріми своє каліцтво?! Хай він зробив це, щоб не завдати горя коханій; хай мав надію на успішне лікування, — але ж Паріма ніколи не простить обману. Та й чи має право він на її любов? Чи не краще зробити так, щоб вона забула його назавжди?

Якими далекими і якими неістотними здаються тепер йому ці переживання!

Він сидить поруч з Парімою, тримає в своїх руках її руку і уявляє кохану саме такою, якою вона була увечері перед штурмом Грінхауза.

Кажуть, що земля, за яку пролив свою кров, стає назавжди рідною, А для Мишка Лимаря далека Малайя стала рідною вдвоє.

Пожадливо розпитує він про знайомі місця, про тих, з ким пліч-о-пліч боровся за звільнення Малайї.

Минуло так небагато часу з дня остаточного звільнення країни, а вже через «рімбу» пролягли залізниці і шосе, будуються школи й заводи, кінотеатри й порти. А недалеко від того місця, де був колись Грінхауз, недавно закладено потужну гідростанцію.

І мимоволі знов і знов перед очима колишнього радиста «Ігарки» та колишньої малайської партизанки пропливає те, що було і що ніколи не повториться.

— Мі-Ха-Ло, любий, а де зараз містер Петерсон?

— Не знаю, Парімо. Обіцяв писати і, справді, повідомив Петра Сергійовича, що прибув до Сполучених Штатів, а потім замовк.

— Загинув, мабуть. Або забагатів.

Мишко знизав плечима. Він бачив Петерсона лише кілька хвилин і знав про нього дуже мало.

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, — вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, — він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого,