Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Кілька секунд, поки ще працював мотор, сталевий важіль тягнув за собою Харвуда, здираючи з цього шкіру, трощачи йому ребра.

Але Харвуд цього болю не відчув. Надвисокочастотні коливання, увесь оцей сконцентрований до найбільшої густини потік найстрашніших у світі страждань врізався в нього, у свого винахідника.

Ніщо не могло спинити цього потоку: конструкція «випромінювача» була бездоганною, і після зупинки мотора резервні джерела електрики ввімкнулися автоматично, а коли багно засмоктало перший інтегратор, самостійно ввімкнувся запасний.

Харвуд вив, реготав, кричав, наче його краяли на шматки… А поруч, у баговинні, яке почало заливати вже й горішню площадку «випромінювача», борсався містер Паркер, колишній американський мультимільйонер.

Ніхто б не врятував ні Паркера, ні Харвуда, навіть коли б хотів цього, — надто далеко стрибнув «випромінювач».

Удосвіта все скінчилося. Тільки тьмяна пляма серед підступної зелені на поверхні болота й свідчила, що саме тут відбулася остання дія фарсу за участю того, хто мріяв стати «володарем всесвіту».

Дорогою ціною дісталася партизанам ця перемога. Вісім забитих, тринадцять поранених та кілька десятків заглушених та засліплених інтегратором — такі втрати нічного бою.

Але цей бій — не перший і не останній. Ще будуть і будуть безсонні ночі, штурмові походи, наступи й відступи. І тому колона втомлених людей не плентається, а йде чіткою, швидкою ходою непомітними стежками, через гірський хребет, в глиб «рімби», яка і захищає і годує відважних.

На перевалі колону наздогнала Паріма. Дівчина ще здалеку почала шукати очима найвищого. Але його ніде не було видно.

— Мі-Ха-Ло… Де Мі-Ха-Ло? — стурбовано запитала вона у одного з бійців.

Боєць, не відповідаючи, сумно схилив голову.

І тоді Паріма відчула, що сталося щось неймовірно страшне, непоправне…

Розштовхуючи людей, вона кинулась вперед… І раптом стала, мов укопана. Просто перед нею рухалися ноші, на яких лежав її коханий.

— Забитий?? — Паріма зойкнула, перетнула шлях носіям. — Стійте!.. Забитий… Не несіть його в «рімбу»!.. Він любив сонце…

Вона, ридаючи, впала на нерухоме тіло.

— Що ти робиш, божевільна! — закричав якийсь боєць, тягнучи її за плечі від нош. — Мі-Ха-Ло не забитий, він — поранений!

— Поранений? — Паріма скочила на ноги і, ще не вірячи бійцеві, зашепотіла: — Мі-Ха-Ло, це я… Мі-Ха-Ло, ти мене чуєш?

Та Мі-Ха-Ло нічого не бачив і не чув. Він був тяжко поранений в голову. Але він дихав. Він жив. І цього вже досить.

— Відійдіть. Я сама, — дівчина взялась за один край нош. — Повільніше!.. йому дуже боляче.

І знову колона рушила вперед.

…Розвіювався туман над перевалом. Щораз світлішало, блакитнішало, глибшало небо.

Сходило сонце, і слід було сподіватися, що наступаючий день буде безхмарним.

Почувся мелодійний гудок. Петро Сергійович Щеглов, підійшовши до візефона, натиснув кнопку:

— Слухаю.

Абонент мовчав. Телевізійний екран не спалахував.

— Слухаю вас, товаришу!

І знову — жодного звуку. Але контрольна лампочка горіла, і це свідчило, що апарат справний.

— Товаришу, ви, напевне, вперше користуєтесь візефоном?.. То натисніть червону кнопку поруч диска.

І щойно він це промовив, як враз по екрану промайнули різнобарвні лінії, набули чіткості й рельєфу, обрисували погруддя вродливої смаглявої дівчини в червоній сукні.

— Парімо! — вигукнув Щеглов на всі груди. — Яким чином?.. Чому не писали?.. Де ви зараз?.. Негайно їдьте сюди!

— Я тут, у Москві… Вилетіла несподівано, ракетопланом… — дівчина, певно, ще не отямилась після блискавичної подорожі в стратосфері, не призвичаїлась до думки, що вона таки потрапила до Радянського Союзу. Її обличчя було безпорадним і розгубленим.

— А де… Мі-Ха-Ло?.. — Паріма зашарілась, затнулась: вона вже давно оволоділа російською мовою, але в цю мить на вуста мимохіть навернулося те ім'я, яке назавжди лишилося в її серці.

— Мі-Ха-Ло працює… — Щеглов збентежився і не міг цього приховати.

— Михайло хворий?.. З ним щось трапилось?.. — Паріма стурбовано звела брови, підійшла ближче до екрана. — Кажіть… Одразу кажіть… Я не одержувала від нього листів майже місяць…

— Ні, все гаразд, Парімо!.. Просто я не хочу, щоб він… Ззаду з гуркотом впав стілець. З вітальні до кабінету, обмацуючи руками повітря, йшов Лимар.

— Паріма?.. — запитав він гірко. — Ви пишете Парімі листа?.. Не треба… — Мишко наткнувся на стіл і поморщився від болю. — Тобто напишіть. Тільки все, як є. Досить її обдурювати. Я сліпий, так. І листи за мене пише інженер Щеглов.

Щеглов зробив Парімі поквапний знак і, не гасячи екрана візефона, вимкнув мікрофон і динамік. Потім підійшов до Михайла, посадив його на стілець і сказав:

— Гаразд. Листи писав я. Що ж далі? Михайло скипів:

— Петре Сергійовичу! Я поважаю вас, як рідного батька. Але… Не можна жартувати. З цим не жартують… Паріма знала мене дужим, зрячим. А тепер…

Щеглов узяв його за руку, міцно стиснув її:

— Я не жартую, друже. І ніхто, крім мерзотників, не наважиться глузувати з чужого лиха… Але Парімі я не напишу… бо написав про це ще чотири роки тому. Вона знає все, все. І тільки про те, що тобі відновили слух, я ще не встиг написати.

— Написали?? Чотири роки тому?

Лимар схилив голову.

Різкий біль краяв йому серце: чому все так сталося?.. Яка несправедливість долі: мати чисті, неушкоджені очі і не бачити майже нічого, ледве розрізняти світло від темряви, бо куля пошкодила ту частину мозку, яка відає зором…

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер — жалість. Жалість до каліки…

— Михайле! — докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до