Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

Абакум хотів подати йому ручку, але не знайшовши її на своєму місці — в боковій кишені, здивовано знизав плечима і почав нервово шарити по інших кишенях.

— О, не завдавайте собі клопоту, — сказав йому Асен. — Ось ваша ручка. Вона? — І він засміявся веселим, добродушним сміхом.

Це справді була Абакумова ручка. Захов відчув, як гаряча хвиля залила його щоки. Потім йому раптом стало холодно. Синя блакить над ним, трава, прозоре повітря — все вмить поблякло. Він зціпив зуби і деякий час сидів мовчки, пильно дивлячись перед собою. Потім усміхнувся і подав режисерові руку.

— Ловко. Вітаю вас.

Асен потиснув простягнуту руку і весело всміхнувся.

— Тепер ми квити, — сказав він. — Ви перехитрили мене в цій історії з братом, а перед цим натякнули щось про мої фокуси. Але я відігрався ось цією ручкою. Тепер ми квити?

— Тепер так, — підтвердив Абакум.

— Чому тепер? Хіба ви маєте намір і далі вести гру? — здивувався Асен.

— А чому б і ні? Це цікаво. До того ж я не люблю рівного рахунку, — відповів Абакум і, трохи помовчавши, додав — А ви все-таки поблукайте трохи по околицях.

— Неодмінно поблукаю, — обіцяв Асен.

Так закінчилась ця зустріч.

Але поки Асен збирався в дорогу, з південного заходу насунули хмари, і небо почорніло. Кудлатий, густий туман оповив гори, обрій потонув у темряві, і незабаром завзявся тихий весняний дощ. Земля навколо котлована розкисла і перетворилась у багнюку. Палатки почали протікати, а про те, щоб розпалити вогнище, не могло бути й мови. Вітер і дощ робили свою справу. І тому ввечері того ж дня всі, за винятком комірника бай Ставрі, взяли на плечі поклажу, хто скільки міг, і бадьоро рушили до найближчого села Славовці, яке притулилося біля підніжжя гір кілометрів за два від табору. Археологів і трьох кінематографістів розмістили на солом'яних матрацах у бібліотеці клубу, а землекопів — у шкільному залі.

Увага і піклування місцевих жителів особливо зворушили Асена. Чутливий і досить експансивний, він ходив вперед і назад по кімнаті і міркував уголос:

— Треба віддячити цим людям. Неодмінно. Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось виявили люб'язність і людяність. Влаштували нас у культурному місці, постелили під наші міські спини товсті солом'яні матраци, нагодували в своїй їдальні курячим супом і гіркою підсмаженою квасолею. І винця дали. Щоправда, ми їли і пили за свої гроші, але важливо те, що люди виявили бажання зробити нам приємне. А це найголовніше. Кооперативне землеробське господарство, видно, багате, і люди тут живуть добре. Бачили, як зажурився голова, коли ми не дозволили йому заплатити за вино? Навіть вуса в нього одвисли, так йому стало прикро. Кажу вам, коли ми спробуємо якось віддячити їм, вони проводжатимуть нас з дамаджанками[13]і смаженими поросятами. А помітили, яке тут чудове вино? Мені здається, воно і смаком і ароматом зовсім не поступається перед чирпанським «Мозелем». Вони мають і свій винний погріб. Ось я і думаю: якщо ми влаштуємо для них невеликий вечір з цікавою програмою, то нас неодмінно запросять відвідати цей погрібець. Майте на увазі, дощ скоро не вщухне. Директор школи чув по радіо, що погода не скоро зміниться. Отже, в наших інтересах здружитися з тутешніми людьми і заволодіти, так би мовити, їхніми серцями. Вони цього заслуговують, бо гостинні і багаті.

Другого ранку Асен надів плащ і, нікому нічого не сказавши, кудись зник. Ішов дощ, і гори, як і раніше, були оповиті туманом.

На обід Асен не прийшов у корчму і тільки надвечір ненадовго з'явився в бібліотеці, весь мокрий, забруднений, але очі в нього блищали.

— Треба віддячити людям, — знову почав він. — Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось зустріли нас…

— Досить, не докучай, — обернувся Абакум і сердито кинув книжку. — Роби що хочеш, тільки не докучай, — повторив він.

— Я цього і чекав від вас, — весело розсміявся Асен. — По ваших очах зрозумів, що ви зі мною згодні, але страшенно мучитесь, бо не маєте ніяких ідей. А в мене цих ідей — амбар. Гаразд, якщо ви довіряєте мені і даєте необмежені повноваження, то я одразу починаю діяти. Тому що такі люди… — він показав рукою на Абакума і розсміявся. — На добраніч!

— Іди до біса! — тихо вилаявся Абакум. Дощ зіпсував йому настрій.

Асен не прийшов в корчму вечеряти. Матрац його залишився незайнятим усю ніч. Але опівдні другого дня Абакум побачив Асена, коли той злазив з кооперативного грузовика. Мабуть, їздив у місто, бо тримав під пахвами два довгих дзеркала без рам. Такі ж дзеркала були і у його помічника — кінооператора.

— Вирішили придбати обстановку для перукарні, — підморгнув Асен Абакумові.

Той не відповів.

Незабаром сільський радіовузол повідомив, що о восьмій годині вечора в клубі відбудеться концерт, де артисти покажуть цікаві атракціони.

Але завіса піднялася тільки близько дев'ятої. Запізнився дехто з сільських керівників, які були на засіданні правління кооперативу. Вони ввійшли в зал, голосно сперечаючись, збуджені і невдоволені, бо їм не вдалося домовитись з питання, яке стояло останнім на порядку денному. Мова йшла про боронування озимих посівів. Одні були «за», інші — «проти». Обидва табори сперечалися, навіть коли було піднято завісу, декому з публіки довелося цикнути на них.

Концерт відкрив жіночий клубний хор. Дівчата були одягнуті в барвисті національні костюми. Маленька сцена одразу стала схожа на розквітлий сад. Тут були красолі і маки, півонії і нагідки, де-не-де мелькали троянди. Ведуча — струнка дівчина з русими косами і веселими очима, оголосила номер, і диригент, сільський вчитель співу, махнув рукою. Концерт почався.

Похмуре обличчя Абакума поступово яснішало. Чиста, ніжна мелодія несла його в широкі, залиті м'яким сонячним сяйвом простори. Десь наспівно подзвонювали мідні дзвіночки, біліли серед зелених полонин отари. І над усім цим світом звуків та барв линула пісня сопілки — то грайлива, наче струмок, то лиха і